Щось більше за нас. Владимир Винниченко

я 1918 р. у Каневі на Княжій горі: «Читати українську історію треба з бромом, – до того це одна з нещасних, безглуздих, безпорадних історій, до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи вірніше: піддержавного) існування, що огризалась на всі боки: од поляків, руських, татар, шведів. Уся історія – ряд, безупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, набігів, військових переворотів, інтриг, сварок, підкопування. Чи не те саме стає тепер? Тільки хотіли жити державним життям, як починається стара історія: Москва всіма силами вп’ялась і не хоче випустити. З другого боку вже стоїть Польща, наготовила легіони. Прийшов дужчий, вигнав Москву, одпихнув поляків і сам ухопив за горло й видушує все, що може. Збоку присмокталась і четверта – Австрія.

      А всередині те ж саме. Паршиві шанолюбці, національне сміття, паразити й злодії продають на всі боки: хто більше дасть. Нащадки прадідів поганих повторяють діла дідів-поганців. І розшарпаний, зацькований народ знову безпомічний жде, якому панові його оддадуть ‹…› Ні, ні української історії, ні українських газет читати без брому, валер’янки або без доброї дози філософського застереження не можна».

      Такою ж драматичною була ситуація, в якій опинився колишній Голова Генерального Секретаріату УНР, який 25 січня 1918 р. змушений був скласти із себе державні обов’язки. А перед тим (22 січня 1918 р.) було проголошено складений ним же Четвертий універсал, де чітко визначалось: «Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною і суверенною Державою Українського народу».

      Всі чотири універсали гарантували права і вольності українському народові, на які зазіхав сусід із півночі, звідки «більшовицький главковерх», колишній підполковник царської жандармерії Михайло Муравйов ніс нову владу «на вістрях своїх штиків».

      Перебуваючи на посаді голови уряду УНР, В. Винниченко змушений був би підкоритися волі більшості, яка ухвалила рішення покликати на допомогу німецьку армію. Він же передбачав і застерігав, що це «неодмінно мусить убити нашу революцію». Та В. Винниченко не поїхав разом з урядом зустрічати запрошених німців, а залишився з народом, погодившись із найстрашнішим, сформульованим ним самому собі вироком: «Я волів бути визнаним більшовиками й розстріляним ними, ніж іти назустріч реакції».

      Як відомо, передбачення В. Винниченка справдилось майже повністю. Німецькі генерали, вигнавши більшовиків з України, зневажили демократію, розігнали Центральну Раду та привели до влади Павла Скоропадського. І тут розпочалося найстрашніше – пацифікація українського народу, здійснювана каральними загонами, здебільшого очолюваними російськими офіцерами, які шмагали і розстрілювали селян та обкладали міста і села великими контрибуціями. Орієнтація на зовнішні сили призвела до нерозуміння народними масами тогочасної урядової політики. Вони проклинали і Центральну Раду, і Україну, й водночас – самого Винниченка («отой проклятий буржуй Винниченко, отой німецький запроданець»), який не мав жодного відношення до німецької експансії.

      Повернувшись до Києва з підпілля, В. Винниченко побачив розгром Центральної Ради і проголошену Павлом Скоропадським «федерацію» з Росією, яку підтримувала сформована гетьманом армія. Її переважну кількість становили російські офіцери, які втекли в Україну від більшовизму. В. Винниченко почав організовувати повстання проти німецької армії та її ставленика, поставивши своїм однодумцям умову: об’єднати національне гасло із соціальним та домогтися економічно-соціального визволення. І сталося диво: ті маси, що вчора проклинали навіть Україну, пішли в армію, яка вигнала німців і гетьмана з України, а Трудовий Конгрес – найповноважніший представник українського трудового народу – одностайно висловився за цілковиту самостійність і незалежність української держави. Повстанська армія не деклараціями, а на ділі довела своє прагнення мати незалежну державу.

      Отже, на той час Винниченко мав тверде переконання, що без орієнтації на свій народ, без його участі у боротьбі і всебічного зацікавлення створенням власної держави зовнішні сили (найперше найближчі сусіди) розшматують і розподілять територію України та її населення на сотні років.

      1923 року у статті «Єдиний революційний фронт» В. Винниченко писав: «Ідея української державності й визволення має найкращого носія в самому народові, в його національній свідомості. Вона живе там, на Україні (В. Винниченко восени 1920 р. назавжди виїхав за кордон. – С. Г.), за неї весь час, щодня, на кожному місці борються українські працюючі маси, українська трудова інтелігенція… Коли десь на території Польщі зникне купка людей, що безвідповідально називає себе “урядом” і “носієм” української державності, то від цього ні ідея державності, ні боротьба за неї не зникнуть, а навпаки, тільки значно виграють». За це «носії ідеї української державності» проголосили Володимира Винниченка зрадником, більшовиком, запроданцем і протягом десятків років, де тільки можна було, шельмували його ім’я аж до дня смерті, та й після неї, навіть до сьогодення…

      Коли в 1920 р. В. Винниченко проїздом із Відня в Україну зупинився у Москві, спочатку