Щось більше за нас. Владимир Винниченко

зможеш? Правда ж, ні?

      Ілько тільки колупнув паличкою.

      – От бач, мовчиш. А Андрій, той і тепер гроші має, за тим я не пропаду. Та й Івасько… Хіба ти його любитимеш так, як Андрій: не твій син?..

      Ілько мовчав. Змовкла й Мотря, тільки горобці наче ще голосніше цвірінькали між листям.

      – Коли ж я подумаю, – тихо знов почала Мотря, – що прийдеться не бачиться з тобою, сумно стає. Привикла до тебе, чи що? Три роки… Та й до Андрія привикла… Це вже, значить, годі: не прийду я вже до тебе, не буду любувати з тебе…

      Ілько підняв голову, хотів щось сказать і… знов похиливсь.

      – Страшно жалко… – наче думала вголос Мотря. – Подумаю кинуть Андрія – я вже думала багато вчора – так якось зовсім і жить не хочеться… І тебе жалко… Якби можна за двох вийти! – засміялась вона і зараз же сумно замислилась.

      – А ти ще подумай, – муркнув Ілько і глянув на неї.

      – Я сама так думаю.

      – А коли скажеш?

      – Коли?.. Коли?.. Їй-богу, не знаю. Андрієві обіщалась у четвер… скажу тобі в середу… Добре? Ти ж не сердишся на мене? Га? – ласкаво заглянула вона в вічі й прихилилась до його.

      – Чого ж сердитись? – усміхнувся Ілько й тихо обняв її, притуливши щільно-щільно, до болю, – до себе.

      – Не тули так… – прошепотіла Мотря, зчервонівши трохи.

      – Чого? – нахилився він до неї. – Може ж, більше не прийдеться… Здається, задавив би тебе!..

      Мотря зітхнула, одкинула голову, подумала і, палко обнявши, стала цілувати в губи, в очі, щоку, найлюбіше місце над чорним м’яким вусом.

      – Не підеш за Андрія? Не підеш? – шепотів Ілько.

      – Не знаю, не знаю! Я не знаю, за кого я піду. Обніми, обніми мене!.. Прощай, мій хороший, мій гарний… Обніми…

IV

      Гучно було в пивній у Мошка, як увійшов туди Ілько. Долі валялись лушпайки з огірків, кісточки з риби, стояли калюжі пива; круг столів сиділи п’яні, спітнілі, червоні лиця; смерділо потом, чобітьми, махоркою.

      – А! Ілько! – почулося з-за одного столу, зайнятого якимись парубками в піджаках і червоних сорочках. – Іди до нас!

      Ілько обдивився навкруги й сів коло якогось дядька, що вже був п’яний і щось співав разом із другим дядьком; той сидів проти нього і щохвилини перепиняв пісню гикавкою. Між ними сиділа якась жінка, твереза, гарно одягнена, й сумно, безнадійно поглядала на дядьків.

      – Мошку! – гукнув Ілько.

      Від стойки одскочив жвавий, маленький єврейчик і, шльопаючи калошами, підбіг до столу.

      – Пару пива!

      – І більше нічево?

      – Нічого…

      Через хвилину холодне пиво стояло перед Ільком. Випивши жадібно підряд три склянки, Ілько втерся, сумно схилив голову на руку і задумався.

      – «За-а-аблістє-є-є-єла зорька-а-а…» – почув він коло себе і повернув голову до дядька.

      – Семене! Та побійся ж Бога! – благаючи, заговорила жінка. – Поїдем додому… Коні ж морені стоять… Куме! Хоч ви вже згляньтеся!..

      Кум тільки гикнув, замовк і безсило