Щось більше за нас. Владимир Винниченко

Мало, що такий і такий! Ти прямо докажи, що бачив, як я був з ним і гроші брав. А може, хто схожий зі мною?.. А ще ж ти будеш говорить, що я в тебе був тоді, та й ґерехт.

      – А як Ілько покаже, що тебе не було… Він тепер ненавидить тебе, то, може…

      – Хм… як зробився женихом, так і ненавидіть став, – саркастично всміхнувся Андрій. – Ну, так я ж його не боюсь.

      – Як? А як він скаже, що він був у мене весь час і не бачив тебе… А його у мене бачила Хведора, – нахиливши голову, тихше додала Мотря.

      – Хм… милувались… І все-таки плювать! Аби ти показала. А хіба я повинен перед ним сидіть? Скажеш, що п’яний спав цілий день у повітці. От і все… Та його й питать не будуть, а сам не напроситься – побоїться мене… Він тоді саме, як моє діло буде розбираться, буде тут. Перекажеш йому, що через тиждень він уже буде тут. Той подав на нього… буде одвічать за «буйство і покушеніє на грабіж». Смотритель казав…

      – Через тиждень? – перепитала Мотря.

      – А що, тобі жаль? Так чого ж? – просю ж тебе: украдь хоч у цієї Хведори курку, піймайся нарочито, полайся – і посадять… І не будеш розлучаться з ним… А то ж жаль…

      Мотря промовчала.

      – …Та що похилилась?.. Говори ж щось, якого ж чорта прийшла!

      – Скучила! – піднявши голову, привітно дивлячись на нього, прошепотіла Мотря.

      – І за Ільком скучиш?

      Мотря почала кутаться:

      – А ще довго до суда тобі?

      – Та ти зуби не заговорюй, – мимоволі всміхнувся Андрій, – а говори те, що питають.

      – Та я не чула зовсім, що ти говорив.

      – Ех! Не чула…

      – Холодно, Андрію, вся змокла… Я вже піду…

      – Убирайся к чорту, чого ж стоїш?

      – Ну, то я зостанусь, – ти сердишся…

      – Іди, йди…

      – Ну, ти сердишся… Скажи, що не сердишся…

      – Та йди, простудишся. Прощай.

      – Прощай. А завтра прийти?

      – Як хочеш, – зачиняючи вікно, сухо відповів Андрій і, наче зачепившись, возивсь коло защіпки.

      – Я прийду.

      – Приходь, – байдуже муркнув він і защіпнув вікно.

      Мотря ще трохи постояла, подивилась на вікно, зітхнула і, щільніше закутавшись, тихо пішла в темний, глухий перевулок.

      І дійсно, через тиждень Ілько вже сидів у камері «срочних» між штундарями, посадовленими за збірки, дрібними злодіями і «буянами». Зараз же він звелів всім поділиться грішми, побив одного, що хотів з ним змагатися, посидів три дні в карцері, але, вернувшись, повитягав уночі гаманці у багатих, поділив рівно на всіх і напоїв усю камеру квартою «монопольки», яку невідомо де роздобув. Дозорці, та й сам смотритель навіть наче нічого не бачили, не бажаючи через якийсь час мати собі страшного ворога на волі.

      А ще через тиждень вводили в ворота Мотрю, закутану, з дитиною на руках, трохи бліду, але через це ще кращу. У той саме час Андрій сидів на призьбі. Побачивши її, він спершу зблід, потім почервонів, знов зблід і, не міняючи пози, з ненавистю буркнув, як вона порівнялася