Щось більше за нас. Владимир Винниченко

сніп укинуть? Ух! – умить повертається він і робить руками, ніби згортає сніп, і хапає тим часом одну з дівчат за ноги. Та злякано одскакує і, регочучись зо всіма, підхоплює снопи, що, як груші, сипляться від сердитого парубка. Машина реве, дзижчить і вкривається згори донизу туманом пороху й полови. І всі за нею, хоч і мляво, ніби оживають. Дівчата, перегукуючись і іноді лаючись, тягають лантухи з зерном з-під машини до великого вороху. Хлопчики, з стурбованими й поважними личиками, не вспівають тягати купу за купою жовтої побитої соломи. Соломотряси, половотряси зі стуком, з гряком безперестану викидають солому й полову і сірим шаром пороху вкривають лиця робітників, що, як комашня, обсіли навкруги машину. Навіть Андрон затих. Міцно насунувши на лоб картуза, розставивши лікті, він із запалом якимсь хапає сніп за снопом і, майстерно розіславши його, суне в залізну пащу машини. Раз за разом чується дзижчання й ревіння машини-звірюки, яку все більше розпалює Данило. До цього прилучається жалісна пісня єврейчиків-млинщиків біля вороху зерна і стукотіння віялок і решет. На рядах лантухів, що в три поверхи наложені біля них, сидять замурзані єврейські дітлахи з лушпайками із дині в руках і традиційними хвостиками ззаду.

      Один тільки Карпо не бере участи в цім концерті. Не вважаючи на Ґудзика, він походжає собі між робітниками, зупиняється, балакає і пробирається далі. Після його розмови робітники стають живіші, а робота млявіша.

      – Плачеш? – протискуючись поміж граблями, котрими дівчата одгородили полову, ніби байдуже кидає він до дівчини в чорній хустці й зупиняється. Та швидко підводиться й дивиться на нього…

      – Еге! Драстуй, Химо! – іронічно вклоняється він. – Ніби не розуміє… Через місяць Ґудзине весілля ж…

      – Ну, то що?

      Карпо трохи одходить набік від купи полови, що суне якась жіноча постать, і націляється говорити.

      – Ну, то що, що жениться?

      – Байдуже?

      – Пхи! – хита з погордою головою Хима і знов нахиляється, але, зараз же підвівшися, додає: – Не бачила твого Ґудзя!.. Ото! Пхи! Він мені потрібний!..

      Але Карпо по очах, по занадто байдужім голосі бачить, що їй не зовсім уже так і байдуже, якби бажалося вдати. І заздрість ущипливо пронизує груди і кривить товсті його губи злою посмішкою. Він скида сині окуляри й почина для чогось м’яти їх у руках. Маленькі сірі очі його чудно біліють своїми чистими віками серед запорошених щік і пильно розглядають шнурок із окулярів.

      – Тобто тобі аж ніщо-нічогісінько? – якомога байдуже й навіть насмішкувато знов кидає він.

      Хима не відповідає і старанно вигортає з-під машини полову.

      – І вчора, може, скажеш, того до мене не вийшла, що знов батько не пустив?

      – Авжеж…

      – Хм… А кого ж то вчора Сидір бачив біля економової кухні?

      – І-і-і!! – сплеснувши руками, підвелась зразу Хима й так подивилась розкритими очима на Карпа, що кожний, глянувши на неї, зразу сказав би, що її й здивувала, й образила така брехня. Але Карпо по цьому саме й побачив, що вона тільки вживає дуже знайомого йому засобу