Щось більше за нас. Владимир Винниченко

скінчив поганою лайкою й нервово одійшов до коней. У Ґудзика аж серце замерло від «тобі», «сам», «дай» і гидкої лайки. Що ж це? Коли це було, щоб який-небудь хлоп насмілився сказать йому, панові економові, «ти»? Коли було, щоб вони до того забули своє становище, щоб висловлювати голосно своє незадоволення? Було ж навіть, що робили йому мало не задурно, і то не казали «гроші давай». Бувало, не тиждень, а місяці не бачили зароблених грошей, а все ж не кричали; мовчали, чекали і, може, й лаялись, та все це нишком. А тепер?.. І Ґудзик пильно, зі страхом обдивляється навкруги і… трохи заспокоюється. Лиця хоча й похмурі, сердиті, але чого-небудь нового не видно. Щоб заховати своє ніякове мовчання після парубкових слів, він так само мовчки одходить.

      Парубок же, постоявши біля коней, повозившись там, підійшов знов до воза і, суворо гукнувши возіїв на допомогу, став підсовувати плече під драбину. Возії позлізали з возів і теж стали ходить і вишукувать місця, де б зручніше підмостити спину. Почалось піднімання з лайкою, сміхом, з одпочинками й балачками. А тим часом машина голодно ревла, лящала пасом і наче сердилась, що барабанщики стоять собі й весело балакають, подивляючись на обидва боки униз. І з другого боку теж щось трапилось, бо ніхто й не гадав подавати снопів. Всі спочивали і з цікавістю слідкували за підійманням воза. За скиртами лаявся Ґудзик.

      – Ей, чорнява!.. Чорнява на три пальці під носом, бодай ти виросла! – чується вмить із барабана, і під машину заглядає запорошене, з пукатими синіми окулярами на носі лице барабанщика Андрона. І крім цих окулярів, чорних якихось купок на місці вусів і носа, нічого за порохом не видно. Губи зложені зовсім серйозно, тільки куточки здригуються посмішкою.

      Дуже висока, зовсім білява дівчина, до якої гукає він, навіть не поворухнеться, задивившись на воза.

      – Ей ти! Чорнява!.. Біла хустина!.. Тю! Федоська!

      Федоська здригується й починає шукати очима.

      – Сюди-сюди! Лупни!

      Федоська підніма голову і, забачивши Андрона, усміхається.

      – Іди сюди… – киває той головою.

      Дівчата круг нього весело посміхаються і наперед почувають задоволення.

      – Чого?

      – Та йди, дурна!.. Іди, я тебе сподобав… Іди, моє серце…

      Дівчата сміються, а з ними й Федоська.

      – Та йди, не бійсь: я м’який… як віск на морозі. Ну?.. Води принесеш… – додає він, піднімаючи відро.

      Дівка неймовірно дивиться на дівчат, на відро й рушає. Через хвилину голова її з’являється на барабані.

      – Ти вирости хочеш? – умить серйозно повертається до неї Андрон і пильно дивиться в лице.

      Дівчата, що дивились на нього, й собі поробили серйозні обличчя, вмить пирскають зо сміху й чекають одповіді від сторопілої Федоськи.

      – Ну, видно, що хоче, – не посміхаючись навіть, провадить далі Андрон і бере Федоську за кінець хустки.

      – Так коли на це вже йде діло, – говорить він, – то ти зроби от що… Та стій, дурна! Чого ж тут соромиться? Хочеш вирости, то рости, Бог з тобою…