Щось більше за нас. Владимир Винниченко

застукало з вулиці в вікно. Андрій встав, положив карти, прошепотів: «Без мене грайте», – і підійшов до вікна. Якась темна жіноча постать, освічена світлом одного з двох на ціле місто ліхтарів (другий біля поліції), стояла, нахиливши голову.

      – Ти, Мотре? – одчиняючи злегка вікно, прошепотів Андрій.

      Постать підняла голову, трохи розмотала товсту хустку, й на Андрія глянули великі, глибокі Мотрині очі.

      – Я. На!..

      Андрій простягнув руку крізь ґрати і взяв невеличкий клуночок.

      – Там десяток пиріжків і курка, – додала Мотря.

      – Добре… Чого вчора не прийшла?

      – Ти сердишся?

      – Я питаю, чого вчора не прийшла, – сухо прошепотів Андрій.

      – Не можна було.

      – Не бреши!

      – Ну, от, «не бреши»! Батька не було до півночі, дитина сама, а я оце побігла б до тебе.

      – Де ж батько був?

      – На «роботі».

      – Де?

      – Розбили лавку старого Хаїма. Знаєш?

      – Знаю. Багато?

      – Рублів на п’ятдесят, казали. Ілько насилу вніс лантух.

      – А! Он що? Хм… – злісно всміхнувся Андрій. – Там були Ілля Іванович! Ну, тепер я знаю…

      Мотря мовчки нахилила голову.

      – Може, не пускали Ілля Іванович? Вони ж теж на лінії солом’яного жениха. Чи в проходку з ними ходили? Га?.. Чого ж мовчиш, суко! – грізно прошепотів Андрій. – Похвались же!

      Мотря мовчала.

      – Говори ж!.. Може, вже рушники подавала?

      – Ну, от ще! – підняла голову Мотря і знов нахилилась.

      – Гляди, гадино! – зціпив зуби Андрій. – Обдурила, обіщалась сказать правду, тягнеш і досі… гляди, тільки подумаєш вийти за Ілька, – уб’ю. Чуєш? Уб’ю першої ж ночі! Я ніколи на вітер не говорю. Не дури!..

      Вітер, що затих на хвилину, мов прислухавшись, засвистів, загудів, засипав густим дощем і трохи не попхнув Мотрі.

      – Не змерзла? – помовчавши, буркнув Андрій.

      – Ні.

      – Що? Та підніми голову, чого нахилилась?

      – Не змерзла, – промовила Мотря й несміло подивилась йому в вічі. Замовкли. Чуть було ляпання заяложених карт і дріботіння дощу по вікні. Мотря куталась.

      – Не бачила Никодима?

      – Бачила.

      – Що, не говорив нічого?

      – Про тебе?

      – Ну, да.

      – Лається… Нащо ти його так?.. Бідує страшно.

      – А так, паршивому, і треба, хай не задається! Думає, як надзиратель, то й цяця велика! – зі злістю прошепотів Андрій.

      – Він каже, що зовсім і не хотів тебе лаять.

      – Бреше, гад! Ти знаєш, як усе це було?

      – Та говорив він щось… Розкажи ти… Знаю, що через тебе…

      – От нехай не задається і знає, кого зачіпає!

      – Як же це вийшло?

      – Так він каже, що й не лаяв?

      – І не думав, каже.

      – Гм… Іш, мурло прокляте!

      – А лаяв?

      – Та того мало, а ще хотів штовхаться. Я, бач, не дав йому раз горілки, що ти мені передала.