Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі. Сборник

аби мав добру силу.

      – Бери собі одразу ягня, – утішився дідич.

      Орел зловив ягнятко і з'їв.

      А потім сказав:

      – Сідай, пане, на мене!

      Дідич сів. Орел понісся попід саме небо. Незабаром прилетів на золоті гори та шовкові трави. Сів і каже дідичеві:

      – Не набирай, пане, дуже багато золота, бо сонце тебе розтопить.

      Панисько й чути не хотів, що наказував орел. Як кинувся на золоте каміння, то гейби гриз його. Пхав у кишені, в пазуху, пов'язав сподні – та й туди набрав. Потім скинув із себе сорочку і загорнув до неї купку золота. Наостанок наклав золотих каменів повний капелюх. І аж тоді сів на орла. Але коли орел злетів під небо, сонце так припекло, що дідич розтопився, як той віск, і скапав на землю.

      Увечері Василько пригнав вівці, а пані питає:

      – А де пан, вівчарю?

      Василько відповів:

      – Він полетів на золоті гори та шовкові трави і лишився там…

      – Ади який! А мене покинув?.. – розсердилася пані. – Завтра і я полечу туди!

      Уранці пані встала й пішла з вівчарем. Трохи постояла серед пасовиська, і перед нею сів орел.

      – Дайте мені одне ягнятко з'їсти, бо я дуже голодний.

      – Дам, орле, але маєш понести мене на золоті гори і шовкові трави.

      – Добре, пані. Спочатку наїмся, аби мав добру силу.

      Орел наївся, узяв пані й полетів у небо. Сів із нею на золотих горах і шовкових травах та й застерігає:

      – Ой, не беріть, пані, багато золота, бо сонце вас розтопить!

      А пані як побачила купи золота, то не тямила, що робить. Понабирала золота, куди лише могла. Стала такою грубезною, що як сіла на орла, то він аж присів. Ледве піднявся у повітря. Тут сонце пригріло, і пані стала танути – скоро скапала, як свічка.

      Орел прилетів на пасовисько сам.

      Тоді Василько попрощався з орликом, вернувся додому. Полагодив свою стару хатку й почав ґаздувати: купив три овечки, сокиру, обценьки й клевець. І тут нашій казці настає кінець.

      Вівчар, пан, його внук та бичок

      Був – не був, та кажуть люди, що був, дуже багатий пан-дідич. Мав він плохоумного внука. Нічого той пан не любив, лишень свого внука, і ніяк не міг знайти слуги, який би чогось навчив малого.

      Не раз пан привозив слуг, але більше як тиждень ніхто не міг у нього втриматися.

      Вже, може, й сотий раз іде пан у далеке село слуги шукати. Бачить: хлопець пасе вівці й співає. Під'їжджає пан ближче, питає:

      – Чого, хлопче, співаєш?

      – Аби не плакати, пане.

      – Чи не пішов би ти до мене на службу?

      – Та я на службі – чужі вівці пасу.

      – А що тобі платять?

      – Та що багач платить? Привезе мамі дров на зиму, а я за це мушу йому ціле літо вівці пасти.

      – Я тобі заплачу більше. Сідай зі мною, то хоч щось побачиш. Ти, певне, й міста ще не бачив?

      – Не був ще в місті. Але я без маминого дозволу не поїду.

      – А де твоя мама?

      – В он тій хаті.

      Поїхав пан до його матері й каже:

      – Ґаздине, пустіть сина на службу. Він буде в мене пасти вівці, телята, з моїм онуком бавитися, а я добре платитиму. Кажете, він за фіру дров