Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі. Сборник

Василько поклонився:

      – Адіть, ненько послали вам, пане, малий подарунок.

      Дідич узяв яблука, почастував гостей і згорда сказав:

      – О, видите, видите, як мене люблять сільські люди?

      – А ви їх теж? – запитали гості.

      – Го-го, де би ні!.. Як ся має ненько? – обернувся дідич до хлопчини.

      – Як розбитий горнець. Лежать на печі… – відповів дітлах.

      – Спочивають?

      – Ні… Не можуть ходити, бо тоді, як ще робили в лісі, то ваша смерека їм ноги поламала. Сидимо голодні, а мама кричить: «Що я вам зварю? Нате, їжте вже мене!..»

      Пан почервонів. Він такий скупий, що не дав би іншому й соломи на перевесло, але перед гостями вийняв крейцера і простягнув хлопцеві:

      – Йди собі, малий брехуне!

      Василько поніс крейцера додому. Мати нараз купила кукурудзяної муки і зварила чиру. Всі повечеряли.

      Та невдовзі голод припік знову. Каменя не вгризеш і дітей не виженеш за ворота. Дьорко каже синові:

      – Назбирай, Васильку, грушок і понеси до пана. Може, за них щось дасть.

      Хлопчик хутко назбирав грушок і – до дідича. А той сидів з гостями на ґанку. Василько дав панові грушки.

      – Наші ненько сказали, аби я поніс вам оцей подарунок.

      Дідич усміхнувся, почастував грушками гостей і почав хвалитися:

      – А видите, про мене пам'ятають! – І тут же спитав хлопця: – Як ся має ненько?

      – Пухнуть з голоду, а з ними всі ми.

      Дідича від злості аж пересіпнуло. У пса легше випросити кістку, ніж у нього крейцера. Але й цього разу засунув руку до кишені й дав мідного гроша.

      – Ну й сміхованець ти, Васильку! Йди вже собі, йди…

      Хлопчина побіг. Мати знову купила кукурудзяної муки, наварила чиру. Один раз наїлися.

      І далі голодні. Та в пана милосердя, як у лисого волосся. Дьорко сказав синові:

      – Піди, Васильку, ще до Пруту і наловиш риби. Може, пан за неї дасть якогось крейцера.

      Син наловив повний кошик риби. Пішов із тим до панського двору. Дідич з порога позирав, як працюють слуги.

      Василько поклонився:

      – Ненько сказали…

      Дідич аж посинів:

      – Ану, жебраче, біжи звідси, щоб і духу твого тут не було, бо випущу пса.

      Як почув Василько про панського пса, то так утікав, аж п'яти губив. Відбіг далеко, відхекався і йде додому плачучи.

      Коло високої гори, гейби з-під землі, перед ним з'явився старий дід.

      – Чого сумний, леґіню? – спитав.

      – Та як не сумувати, коли я поніс дідичеві риби, а він мене вигнав.

      – А ти чий?

      – Дьорків, що йому смерека ноги поламала.

      – Не дав би ти мені тієї риби?

      – Берить, дідусю! Ще одна лишилася, а решту загубив, коли тікав від пана.

      Дід зварив рибу, з'їв і похвалив:

      – Ще-м не їв такої відколи живу. Рости великий, хлопчику! Тепер дай мені свій кошик.

      Дід зайшов до печери, а вийшов звідти з кошиком, повним золота.

      – Понеси це ненькові, аби не вмирав з голоду, – сказав.

      Той дід був колись побратимом Довбуша. По смерті ватага пантрував печеру, де лежали Довбушеві скарби. Давав потроху