Каторжна. Борис Грінченко

зганьбив мужик дітей, онуків!

      Ну, а я собі таки гадаю:

      «Лайся, лайся, скільки хочеш, дурню,

      А мене не виженеш, хоч лусни!»

      Так не хитре ж те мужиче плем’я!

      Хоч налаяв на всі боки тяжко,

      Так йому ж було ще лайки мало:

      Як ухопить він дрючину довгу

      Та сучковату й товстючу дуже,

      Як почне дубасити кожуха!..

      Б’є та й б’є, мене ж ще дужче лає!

      Ох, дізнав я там тяжкого лиха!

      Тут мені давно б уже тікати,

      Так у вовні ж я заплутавсь дуже

      І ніяк я видертись не зможу.

      А мужик лупцює та й лупцює,

      Б’є мене без жалю, як улучить,

      Та ще й каже, сміючися з мене:

      «От, дурний мороз десь взявсь у біса:

      Мужика схотілось заморозить!..»

      Ледве, ледве викрутивсь од його

      І утік потерзаний, побитий…

      Ох і знаю ж я тепер навіки,

      Як тих клятих мужиків займати:

      Досі ще увесь як перебитий!..

      Дівчина Леся

      I

      У гаях була хатка убога,

      Чоловік жив там з жінкою вкупі,

      Одинокі були та бездітні.

      Ось пішли вони бога прохати

      Аж у Київ, у Лавру святую:

      «Дай нам, Боже єдиний, дитину!»

      Зглянувсь Бог на їх сльози великі,

      На життя працьовите і чесне

      I послав він дочку тим убогим.

      Ох і дивна ж була та дитина,

      Та й не личком же дивна хорошим,

      Не очима, як зорі, ясними, –

      Тим була, ох, і дивна дитина,

      Що, як плаче, не сльози іллються,

      А з очей так і сиплеться жемчуг,

      Дорогії блискучії перли,

      А як часом вона засміється,

      Запашні процвітають троянди…

      II

      А в тім краї був князь та могутній,

      Син єдиний малий був у нього,

      От як став той князенко зростати,

      То і каже до батька, до князя:

      «Ой дозволь мені, батьку, мій князю,

      В темнім лісі піти погуляти,

      Сполювати чи звіра, чи птаха».

      І пуска старий князь свого сина.

      Син бере польовничих[5] князевих,

      Та ще дядька бере він старого,

      І рушають до темного лісу.

      III

      Довго лісом князенко той їздив,

      Сполював птиці й звіру чимало,

      А душний був той день і гарячий,

      І схотілось князенкові пити.

      Ось і бачить він хату край лісу,

      Посила польовничого в хату:

      «Попрохай ти води нам напитись!»

      І пішов польовничий по воду,

      Повернувсь і дає він напитись,

      «На здоров’я!» – князенкові каже,

      Уклоняється низько й звичайно.

      Як напився ж князенко, до нього

      Промовля польовничий та й каже:

      «Ох, і бачив я диво у хаті:

      Там дівчатко мале та убоге,

      Та і дивна ж такая дитина!

      І не личком же дивна хорошим,

      Не очима, як зорі, ясними, –

      Тим напрочуд дитина та дивна,

      Що ввійшов я, дивлюсь – вона плаче,

      А

5

Польовничий – слуга, з яким полював князь.