Каторжна. Борис Грінченко

місяць ясний про згасання

      Не гада серед пишного сяння.

      Як сміються ще дні весняні, –

      Нащо думать про бурі хмарні?

      Дуб зелений у літню годину

      Не гада про сніги й хуртовину.

      Не схиляється ж хай голова,

      Як її сивина не вкрива.

      ХХV

      Норець в глибоні поринає кипучі,

      І з моря виносить він перла блискучі –

      Окрасу морськую земної уроди.

      Так розум порине в простори чудовні,

      Небесні й морські, і перла коштовні

      Виносить відтіль – таємниці природи.

      ХХVІ

      Неможливо, кричать боязкі, досягти,

      Бо добути його – то над людськії сили!..

      Не кричи, а іди і візьми його ти:

      Неможливе – се те, що не вдіяв ще смілий.

      ХХVІІ

      Звикли завтра всі людці робити,

      Плентатись помалу до мети:

      Звикни лиш робити все сьогодні –

      І до неї перший прийдеш ти!

      ХХVІІІ

      «Зроблю», – сього сахайся слова.

      «Зробив», – оце потужних мова.

      ХХІХ

      Хочеш вік прожити марно ти?

      То малої добирай мети,

      Щоб за тебе нижчая була:

      Бо мала – вона й тебе змалить,

      Бо низька – вона й тебе знизить,

      Бо з дрібною, то дрібні й діла.

      Хочеш вік прожить не марно ти?

      Вищої шукай собі мети,

      Щоб за тебе більшая була:

      За великою зростеш і сам,

      З нею воля духові й рукам

      І великі на ввесь світ діла.

      ХХХ

      Коли хочеш ти добро зробити, –

      Поспішай його робити швидше,

      Поки є його чинити сила:

      Як багато вже таких бувало,

      Що з добром барилися, аж поки

      Час тяжкий робить лихе примусив.

      ХХХІ

      Ще змога є – пий любі солодощі,

      Не поспішайсь так швидко розлучатись,

      Не виривайсь так у кохання з рук, –

      Вона й сама, розлука, скоро прийде:

      Розлукою нудною чи тяжкою

      Все в світі сім кінчається, усе!..

      ХХХІІ

      Ні, не сумуй, поете безталанний,

      Що ти малий, поміж людьми незнаний,

      Що у тобі вбача людська юрба

      Такого, як сама вона, раба,

      Ще й гіршого, і подвиг твій великий

      Стріває сміх чи крик ворожий дикий:

      «Ти ще живий, – тим не прийшов твій час,

      бо тільки смерть великих робить з нас».

      ХХХІІІ

      Лихо в світі не довічно

      Мучить нас і боре,

      Бо так саме, як і щастя,

      Так минає й горе.

      ХХХІV

      Як тебе вороги на хресті розіпнуть,

      То стогнання свого ти не дай їм почуть, –

      З твоїх мук не радіють нехай.

      Ти погордою мстись! Не забудь ні на мить:

      Всім вікам така смерть буде ясно світить, –

      Неподужаним ти умирай!

1898–1903, Зб. «Хвилини» (1903)

      Приходить час

      Приходить