Каторжна. Борис Грінченко

собі узяла те намисто.

      І приносить дідусь теє око,

      Віддає його дівчині Лесі.

      Притулила вона його міцно –

      Приросло ізнов око до місця.

      Ось тоді з одним оком вже Леся

      Рушника вишивать починає.

      Діда знову в палац посилає

      Продавать жемчугове намисто.

      Дід пішов, знову править він око,

      Не хотіла давать стара баба,

      Та дочка намоглася на неї:

      «Ви мене не жалієте й трохи,

      І намиста вам шкода купити!»

      Віддала друге око та баба.

      От тепер вже два ока у Лесі,

      Вишиває рушник вона пишно:

      Виногради повз край повилися,

      Як живії, тремтять наче листям,

      Посередині ж вишито рясно:

      Розпростерли орли свої крила,

      Мов летіти збираються зараз…

      IX

      А князенко безщасний шукає

      По далеких світах свою жінку,

      Та знайти не здолає ще й досі…

      Ось намислив нарешті князенко,

      Посила свої вірнії слуги:

      «Ідіть, – каже, – ви скрізь закликайте

      І старого, й малого зусюди,

      І панів, а найбільше простацтво,

      Становити обіда я буду –

      Чи не вздрю я тоді свою жінку…»

      Ось пішли тоді вірнії слуги,

      Закликають старого й малого,

      І панів, а найбільше простацтво

      На обід до князенка в палаци.

      Як почув теє дід, то і каже:

      «Чуєш, дочко, обід у князенка…»

      Промовля тоді Леся до нього:

      «Ось візьміть рушника цього, діду,

      Та й ідіть на обід до князенка…»

      Й почепила рушник той на діда,

      Що сама вишивала орлами.

      Дід пішов на обід у палаци

      І сідає до столу з народом;

      Сам князенко там скрізь порядкує

      І підносить гостям він по чарці.

      І як черга дійшла вже до діда,

      То побачив рушник той князенко

      І пізнав він, чия то робота.

      Затремтіло тоді йому серце,

      І питається він у старого:

      «Цей рушник відкіля в тебе, діду?»

      Каже дід: «Єсть у мене дівчина,

      То й рушник вона цей вишивала…»

      Ухопив же рушник той князенко

      І гукнув на свої тоді слуги:

      «Запряжіть мені коні скоріше!»

      Запрягли йому коні баскії[15],

      Вдвох із дідом князенко сідає

      І до нього він їде негайно.

      Як приїхав, поглянув на Лесю:

      «Се ж вона! Се ж вона, моя!» – каже.

      А вона розцвіла як троянда,

      Як зоря, засіяла очима

      І до нього упала на груди…

      Ох, багато ще на світі щастя!..

      X

      Потім що ж? До палацу вернулись

      І веселі, й щасливі обоє

      І навіки зостались укупі,

      А із ними і батько та мати,

      І старий ще дідусь той убогий;

      Тую ж лютую бабу прогнали,

      Щоб і дух не смердів її близько.

      Ось і казка уся, та і годі!..

      В ній і горе ми бачили, й щастя –

      Як хто хоче, хай вірить у горе,

      А

15

Баский – дуже швидкий, прудкий, жвавий (переважно про коней).