Каторжна. Борис Грінченко

гупнули, побігли.

      От вже сонечко зайшло за лісом,

      Погасає день короткий, зимній…

      І тоді ізнов у чистім полі

      Ізійшлись докупи два морози,

      Два морози, два рідненькі брати.

      І зустрілись, почали питатись,

      Хто награтись за день зміг найкраще,

      Поморозить зміг хто дошкульніше?

      От і каже більшому молодший:

      – Попохекав, мабуть, коло пана,

      Поки ти дошкулить зміг хоч трохи!

      Та й не диво ж: навдягав одежі

      Скрізь такої, що і не пролізеш:

      Де вже там його тобі дошкулить!

      Засміявсь тоді мороз старіший,

      Бо не вперше він уже морозив,

      Засміявся він тоді та й каже:

      – Ой, морозе, Синій Носе, брате!

      Молодий ти, братику, невчений!

      Так його допік я і дошкулив,

      Що півдня він грітиметься в хаті,

      Та і то ще хто й зна, чи одійде.

      Здивувавсь тоді мороз молодший:

      – А кожух та чоботи, та шапка!

      Чи вони тебе і не спинили?

      Відмовля йому старіший знову:

      – Та хіба ж від мене те пособить?

      Я заліз до його і в кожуха,

      І у шапку, й в чоботи у вовчі,

      Та й почав без жалю дошкуляти.

      Він вже й мнеться у кожусі, й гнеться,

      І ховається у тепле хутро,

      Часом крекче, а то й стогне часом,

      Або, міцно загорнувшись, тихо

      Він сидить, не ворухнеться й трохи, –

      Мабуть, дума, що його покину,

      Якщо він сидітиме тихенько.

      А мені ще й краще дошкуляти!

      А мені цього ж то тільки й треба!

      Заходивсь я коло його добре…

      І вже випустив його у хату

      Тільки-тільки що живого трохи, –

      Буде згадувать мене довіку!

      Ну, а ти з своїм же як? Награвся?

      Аж зітхнув мороз молодший тяжко:

      – Ох, мій брате, мій Червоний Носе!

      Правду ти казав мені дурному:

      Молодий мороз я і невчений!

      Мужика я думав заморозить,

      Аж воно інакше діло склалось:

      Ще й мені він ребра поломачив.

      – Як же це? – питається старіший.

      – Ох, та так… Мужик по дрова їхав;

      Ну, й почав був я ще на дорозі

      Дошкулять його таки гарненько

      Тільки він мене і не злякався,

      А ще й лається усяким словом;

      «От, такий-сякий мороз цей!» – каже.

      Злість мене за серце ухопила:

      Я почав його щипать, шпигати[4]

      Іще дужче крізь кожух той драний

      І крізь шапку у дірках стареньку,

      Крізь ті чоботи, що пальці видко.

      Та не довго я втішавсь і грався…

      Ось приїхав він, розпріг коняку,

      За сокиру взявся, щоб рубати.

      Ось тепер (така моя, бач, думка!)

      Я його дошкулю ще дужчіше!

      І заліз до його під кожух я,

      І почав шпигати та щипати.

      А мужик сокирою махає

      Та рубає дрова безупинно,

      Аж тріски летять навкруг од його.

      Бачу я – не можна вже сидіти,

      І утік мерщій я з-під кожуха.

      Виліз

4

Шпигати – викликати відчуття уколу (про вітер, холод і т. ін.).