Каторжна. Борис Грінченко

убрана, леліє,

      І співом пташиним дзвенить увесь гай, –

      Радій же, пташинко, весні і співай!»

      І пташка неначе слова зрозуміла:

      Ураз розгорнула маленькії крила

      І битись об клітку грудьми почала,

      І рвалась туди, де весна зацвіла.

      І билась так довго, так тяжко об грати,

      Що стала дитину журба обнімати

      І клітку вона одчинила тісну:

      «Лети і на волі вітай ти весну!»

      І пташка зника серед лук і гаїв

      І голосно чуть її радісний спів:

      Співає вона з-під ясної блакиті,

      Що воля – найбільше добро на цім світі.

1908, поза збірками

      Казки Віршами

      Два морози (з народного поля)

      Ой гуляли в полі два морози,

      Два морози, два рідненьких брати.

      Брат старіший звався Ніс Червоний,

      А молодший – Синій Ніс на ймення.

      Ой гуляють в полі два морози,

      Поле чисте в кригу зодягають.

      І говорить менший так до брата:

      – Ой, мій братику, Червоний Носе!

      Як би нам з тобою тут погратись,

      Поморозити людей і звіра?

      Відмовля йому мороз старіший:

      – Брате мій, морозе, Синій Носе!

      Якщо, брате, хочеш ти погратись.

      Хочеш ти людей, звірів морозить,

      То не в полі треба нам гуляти:

      Поле чисте снігом скрізь укрило,

      Всі шляхи позамітало в полі,

      Не проїде тут ніхто, не пройде.

      Краще в темний ліс мерщій ходімо!

      Хоч не так просторо там гуляти,

      Так же втіхи буде нам багато:

      Там і люде проїздять частіше,

      А що звіру – хижого усюди

      В лісі ми зустрінемо без ліку:

      Буде там кому, морозе брате,

      До схочу зморозити все тіло,

      Зупинити кров гарячу в жилах,

      Задавить дихання тепле в горлі

      І з живого – криги шмат зробити.

      І послухався молодший брата –

      Вдвох побігли в темний ліс морози;

      Біжучи, ще й граються морози:

      На одній нозі стрибають жваво,

      По дубках тріщать та по осиках,

      Аж старий дубняк гуде та стогне

      І риплять осики молоденькі.

      Як стрибнуть по снігові м’якому, –

      Крижана кора стає на йому;

      Де билиноньку з-під снігу видко, –

      Подмухнуть на неї два морози, –

      У срібло її неначе вдягнуть.

      Ось вони і чують: в темнім лісі

      Задзвенів близенько й гучно дзвоник,

      І в багатих санках пан пихатий

      Надбіга на огирях[1] стрибучих.

      На йому кожух ведмежий добрий,

      Ще і теплая лисича шапка,

      Вовчі чоботи на ноги взуто.

      Другим же шляхом ріжнаті[2] прості

      По снігу риплять собі санчата, –

      То мужик у ліс по дрова їде:

      На йому кожух – на латі лата,

      Шапка в його вся в дірках, старенька,

      Вітром буйним шапка та підбита:

      Як повіє, так і провіває;

      Шкарбани[3] – не чоботи узуті,

      Та ще й ті роти пороззявляли.

      Синій

1

Огир – те саме, що жеребець.

2

Ріжнаті сани – сани з рожнами для перевезення сіна, дров і т. ін.

3

Шкарбани – старе, стоптане, рване взуття.