Шльондра. Марта Брижак

не те, що люди, нікчемні люди. Вступила вона до якоїсь незрозумілої секти, чи як воно там зветься. І один зі старійшин начебто вподобав собі Гальку. Спав він із нею в ім´я Диявола, втираючи малій, що то потрібно для ритуалу, що це така пожертва, а коли вона завагітніла, старійшини їй сказали, що вона може випустити на світ якогось непотрібного демона й тепер повинна зробити все для того, аби цього не сталося. Слоник, як давній друг, порадив подумати про аборт. Але Галька цього зробити не змогла, бо не було грошей. А батькам говорити про власну вагітність вона б не наважилася ні за яку ціну, та й стосунки в них були натягнутими останнім часом.

      Ну, і якось вона посварилася зі Слоником, сказала, що зробить усім легше. Потім батьки знайшли записку, де було прохання в нічому її не звинувачувати. Зателефонувала Слоникові й сказала лише одне: «Шкода, що ти не бачиш, як я лечу». Згодом Гальку знайшли в калюжі крові, ті, хто її бачив, казали, що вона ще й навіть рухалася і, піднявши голову, когось шукала, шепочучи фрази, яких вже нікому крім неї не довелося розчути. Вона викинулася з недобудованої дев’ятиповерхівки, куди постійно любила приходити… Зрештою, вона й мене з компанією туди приводила пити вино чи ще щось. Ми були малими, а потрапити на очі міліції за те, що куриш чи п’єш пиво, якось не зовсім хотілося. Бо потім батьки дізнаються, викупляти будуть, ну і, як завжди буває в таких випадках, не хотілося отримати поза вуха. Галька мене цікавила тому, що писала вірші, читала непогану літературу, і на цю тему ми завжди могли поспілкуватися. Потім у неї почалися ці сварки з батьками, і їх стосунки полетіли шкереберть. Вона ніколи нічого не розповідала повністю. Казала: «я не люблю заглиблюватися, бо гляди ж, і сама для себе зайду занадто далеко». Отже, перед смертю вона залишила батькам записку, де написала, що нікого ні в чому не звинувачує, всіх любить, і це її вибір, потім, одночасно посварилася зі Слоником, може, якби не ця сварка, того б не сталося, але він був останнім, хто почув її голос, коли вона «полетіла». Їй було всього шістнадцять.

      Я Гальку знала мало, але вона не виходила мені з голови. Може, через те, що подобалася, я навіть не знаю чому і як, але подобалася, і це правда. Не раз у моїй уяві ми поставали разом, тримаючись за руки. Вона перехоплювала мій погляд, і саме те, що вона могла мене розуміти з першого погляду, додавало мені неабиякої впевненості. І хоча ми не часто спілкувалися, але мені бракувало її.

      Та найцікавішою обставиною в цій історії було те, що вона мала якогось дивного друга, про якого крім неї ніхто нічого не знав. За місяць до своєї смерті вона багато часу проводила саме з ним, проте, від всіх питань про нього спритно ухилялася. Ким він їй доводився, і який мав на неї вплив – дізнатися вже ніхто не міг. За цікавим збігом обставин, у день самогубства з її телефону було здійснено всього два виклики, один з яких адресувався Слонику, а інший – невідомо кому, друзі Гальки намагалися зателефонувати за тим номером, але спочатку ніхто не брав слухавки, а потім абонент взагалі вимкнувся і більше не вмикався. Я довго не могла з цим змиритися, оскільки тоді ми були ледь знайомими,