Шльондра. Марта Брижак

вдавши, що не помітила, і він це, мабуть, зрозумів. Вирвався з лабет якоїсь дівчини, бо стояв, як завше, біля підвіконня, підбіг і каже:

      – А ти що, на мене образилася?

      – Ні, – відповідаю, – чого б це?

      – Та я не знаю, ти мене уникаєш, на дзвінки не відповідаєш, може, я чимось тебе образив?

      – Може… Знаєш, в парку зимно, а хати ти не маєш! – промовивши це, я розвернулася й пішла собі геть.

      Посміялася дорогою до кабінету, але цього він вже не побачив. Поки писала завдання, познайомилася з хлопцем на ім’я Крістіан. Трохи йому підказала, ми перемовилися кількома словами, та і все. Коли я здала завдання, то вийшла на коридор, збираючись додому. На порожньому коридорі біля батареї стояв Руслан. Видно, теж здав завдання. Я підійшла до іншого підвіконня й поклала на нього куртку та сумку. «Ну, стій, стій», – подумала собі я і почала збирати речі. Було трохи ніяково, бо не знати якого біса він дивився мені під руки. Поки я це все складала, з кабінету вийшов Крістіан, поспостерігав за мною і каже:

      – Ну що, пішли додому?

      – Ходімо, – усміхнувшись, відповіла я.

      Під пильним поглядом Руслана, Крістіан допоміг мені зібратися, і ми поквапилися до виходу.

      Ввечері Руслан зателефонував, почав вибачатися і стверджувати, що він і справді не знає, що такого зробив. Потім почав говорити, що йому від мене потрібна хоч якась врешті-решт конкретність, бо так, як є, його не влаштовує і бути не може. Але між нами й так нічого не було, і що саме я йому повинна конкретизувати, я щиро не розуміла. Однак він продовжував торохтіти про те, що просто так би не зателефонував, що він хоче якихось стосунків і повернути події до початку нашої першої здибанки, і що сам ледве не закохався, і то, мабуть, востаннє, а ще наполягав на зустрічі, казав, що хоче повернути мені книжку, бо, мовляв, узяв чуже. Я сказала, що це подарунок, і ми припинили спілкуватися. Ні, Галька не могла ним захопитися, він виявився порожнім, як бульбашка. Раз він знічев›я сказав мені: «грати тебе треба, грати, і слухати, чи ще дихаєш», за що я була готова заїхати йому по писку. Та він пояснив, що то не його слова, а з книжки мого улюбленого автора.

      5

      Одного дня я вирушила до Львова, мені хотілося побути трохи наодинці, віддатися місту, відчути якусь свободу, якої мені постійно так бракує. Весняне повітря, дзенькіт трамваїв, багато людей, які немов мурахи пересуваються туди-сюди. Але Галька не покидала моїх думок. Я подумала, що є в мене ще одна подруга, в якої я зможу щось видушити. На Галицькій, де постійно співають вуличні музики, не важко помітити руде дівчисько з капелюхом, в якому повно копійок і зіжмаканих банкнот. Маріанна – аскер, перепиняє перехожих і солодким голосом просить гроші для музикантів та й сама незле співає. Побачивши мене, вона кинулася до мене, обійняла, розцілувала й на всю горлянку вигукнула «приві-і-іт, як же я тебе давно не бачила». Я вдала, що це для мене несподіванка, приємна несподіванка, буцім я йшла, розслабившись і ні про що не думаючи, аж тут хтось із цього сірого натовпу насмілюється порушити мій внутрішній спокій та вивести з рівноваги.

      Маріанна