Шльондра. Марта Брижак

одна у своїй кімнаті. То стовідсотково. Я чую, як тихенько відчиняються двері. Так, буквально на щілинку, і якийсь такий холодний вітерець віє, та овіває мене.

      – Може, ти захворіла? Який вітерець, про що ти говориш?

      – Не хочеш – не вір, але я таки доведу до кінця.

      – Окей, не буду перебивати, говори.

      – І коли я сплю, таке відчуття, ніби на мене ставлять мішок з бульбою. Я хочу крикнути, але не можу. Я навіть відпихнути це від себе не в силі, бо ніби щось заморожує мене. Розумієш, я лежу знерухомлена, і воно на мене тисне, душить. А я тільки можу лежати з розплющеними очима, молитись і чекати, коли це все припиниться. І то вже не першу ніч.

      – Бляха, Настю, з тим треба щось робити.

      – Що? Переїхати – нема грошей. Та і мама з вітчимом про це не знають.

      – Це не варіант. Ми це заколотили, то нам з цим і розбиратися треба.

      – І що ти пропонуєш? Я більше з цим зв’язуватися не хочу.

      – Хе-хе, треба було раніше думати. Тепер дітися нікуди. Треба його позбуватися. Є в мене один варіант…

      – Який?

      – Можна пошукати якесь закляття і діяти.

      – Слухай, може, не вимахуватись і покликати священика?

      – Якого священика? Про що ти говориш? Чи, може, хочеш, аби твою хату оминали десятою дорогою?

      – Та нє…

      – Добре, ми щось начитаємо й виженемо. Не переймайся. Все буде добре.

      Я взяла трохи солі й розсипала її по закутках літньої кухні. Уявила собі того духа. Я чомусь була впевнена, що то чоловік. Далі все відбувалося в моїй голові. В уяві я огорнула того чоловіка тканиною, котра була просякнутою бензином, і підпалила. Було таке відчуття, ніби це роблю зовсім не я, а хтось інший. Мені відкрився мовби вигляд згори: уся літня кухня, Настя, яка сиділа на лаві, і я. Я була у відключці. Моє тіло лежало нерухомо на столі, а уява продовжувала буяти. Ось я беру сірники та підпалюю тканину, якою накритий чоловік. Він спалахує, і кухню наповнює дим, мені здалося, що навіть чую запах смаленого. Ось він горить, палахкоче, шипить і починає маліти, тканина прилипає до його тіла, і він помалу зникає.

      Я не знаю, доки це тривало. Все скидалося на страшний сон. Коли чоловік згорів дотла, я поволі повернулася в своє тіло й лежала якийсь час нерухомо. Раптом відчула поштовх.

      – З тобою все нормально? – питала Настя. Мені крутилось у голові, і я намагалася збагнути, що це було.

      – Дай мені води, – кажу.

      Вона швидко побігла по склянку, і я остаточно «ввімкнулася». Я видихнула й подумала: все пройшло правильно. Більше дух не турбував нікого.

      Тусовки з Настею тривали. Тепер ми часто купували пиво чи слабоалкогольні, й ішли пити все це на цвинтар неподалік. Одного разу, захмелілі, ми зайшли в супермаркет і захотілося трохи адреналіну. Ми взяли печиво і сік і, коли ми проходжувалися поміж рядами, мені закортіло вкрасти дезодорант. Ніхто нічого не помітив. Вийшовши з магазину, ми відчували, як за нашими спинами лопотіли крила. Ледве, чи ангелів. Блін, як же це круто. Хоча руки й ноги були