Шльондра. Марта Брижак

добре, а куди?

      – Ну, наприклад в «Дзиґу».

      Виявилося, що той Нік аж зовсім не мого віку, а насправді йому двадцять три. Працює в якійсь компанії програмістом, приїхав сюди з Городка й живе зі старшим братом практично в центрі вже кілька років. Закінчив математичний з червоним дипломом. «Доволі непоганий варіант», – подумалося мені тоді. Але чомусь постійно щастить на чемних відмінничків. Він взяв у мене номер, потому ми трохи попереписувались у мережі й згодом вирішили знову зустрітися.

      У день нашої другої зустрічі я вирішила взяти участь у забігу за здоровий спосіб життя, який тягнувся від Оперного до пам’ятника Данилу Галицькому. Приліпила собі наклейку з номером на футболку і, переповнена ентузіазмом, рвонула, побігла серед перших. Потім, ясна річ, мене почали оббігати різні кривуни та зашпортанці, а я на півдорозі зловилася за бік, бо почало невмолимо колоти, плюнула на це все й вирішила закурити. Знервована пішла стометрівкою, на ходу віддираючи ту кляту наклейку, і побачила, що якісь аферисти пропонують забаву: якщо хтось повисить на турнику, який прокручується, одну хвилину – можна виграти сто гривень. За участь в афері треба дати десятку. Думаю, ризикну. Оскільки до турника я не досягала навіть з випростаними руками, то якийсь чоловік мене підніс, аби я за нього вчепилася. Ввімкнули таймер. Я отак вишу-вишу з заплющеними очима, і починаю відчувати, як натягуються мої м’язи, стає нестерпно боляче, а труба починає поволі прокручуватися. Розплющую я очі від того, що хтось голосно кричить «Давай! Давай! Ти можеш!», дивлюся на того, хто це викрикує, і розумію, що то придурок Марко, хлопчина з дискотеки, який колись мені страшенно подобався, з компанією своїх таких самих дурнуватих друзів. Мені стало соромно й боляче водночас, я розчервонілась і впала. Провисіла десь секунд сорок. Для щастя і сотки бракувало якихось двадцять секунд. «Гівно трапляється, – подумала я, – особливо зі мною».

      Ми знову зустрілись із Ніком. Повів мене в якийсь незнайомий заклад, здається, він називався «Мапа», і сказав, що тут прикольна кава з кокосом. Поки ми так собі мило сиділи, Нік розповідав щось смішне, і от, коли я надсьорбнула й засміялася, та клята кокосова стружка потрапила мені прямісінько в легені. Думала, що або вмру, або згорю від сорому ще раз за сьогодні. Але я продовжувала реготати в надії, що мене попустить. Сподіваюся, він не подумав, що в мене припадок.

      На третє побачення я потягнула його в кіно. Саме були дні польських короткометражок, що фігню коштували. Вигідний варіант. Половини зі сказаного він у фільмах, ясна річ, так і не зрозумів. Хіба слово «курва». Я тільки помічала його погляд на собі, але вперто продовжувала дивитися. Потім він спробував мене поцілувати. Ну, окей, думаю. Дочекалася! То треба мусолити до третього побачення, щоб дівчину поцілувати.

      Якось Нік каже мені: «Слухай, друзі мені кальян подарували. Хочу запросити тебе до себе, покурити. Як ти на це?»

      А що ж я? Тут все ясно, як пити дати.

      – Добре, – відповідаю.

      Він зустрів мене на трамвайній зупинці. Прихопив якогось лікеру, і ми потусували до нього. Вдома були брат і племінник. Все так чистенько, прибрано. Коридор і три кімнати. Нік мешкав у