Шльондра. Марта Брижак

їй набрид, і вона вирішила, що буде далі страждати за Костиком. Той саме почав займатися паркуром, що було дуже модно. Ну і вона, ясна річ, хотіла бути першою дівкою на районі та чимдуж повішатися йому на шию. Але слава – це така штука, що може жити вічно. І Олег, не бажаючи миритись із несправедливістю, розписав на стінах школи, бурси й навіть її гуртожитку, що «Лілька – давалка», що «Корманка добре смокче» та ще купу різних деталей їхнього насиченого життя. Щоправда, Корманку це не дуже переймало. Доки її мама того не побачила. Далі Лільку закрили в хаті й не випускали гуляти, залишивши її опікуватися молодшою сестрою. З Олькою їй також заборонили спілкуватися, а мені якось пощастило – мені можна було її навідувати. З того моменту, як вона опинилась у «тюрмі», то чомусь дико зненавиділа свою сестру. За будь-який вибрик лупила її так, що в малої утворювалися гематоми.

      Настя

      Під час літніх канікул я переважно тусувалася коло гуртожитків біля свого дому. Із сусідськими хлопцями та кількома дівчатами. Аж тут з’явилася Настя. Вона була на якийсь рік молодшою від мене й трохи прибацаною. Настя з батьками переїхала сюди з якогось містечка з-під Черкас. Словом, ми почали дружити. Як виявилося, тепер вона живе не цілком із батьками, а з мамою і вітчимом. У Львові вони жили повною сім’єю десь рік, потім батько не втримався і зрадив матері. Та, недовго думаючи, подала на розлучення і закрутила роман з колєгою батька. Вони почали винаймати облуплений особняк по сусідству. Там колись жив неповносправний дядько, який так і помер у самотності. Родичі ту хату продали, її викупила якась жіночка, яка потім набирала квартирантів. Коло будинку, ближче до дороги, була невеличка територія, тож ми з друзями порадились і вирішили зробити там халабуду. Притягнули туди старі крісла, поробили якісь мінімальні елементи декору, під гілками протягнули церату, аби все те добро не намокало, зробили стіл і так собі «мешкали». Деколи хлопці лишалися на ніч, коли було тепло. А ми приносили їсти і випивку. Все було класно, доки місцевий алкоголік Сєрьога не вирішив там посцяти. Мене страшенно знервувала його зухвала поведінка, спочатку я ввічливо попросила його відійти, але коли він мене послав на хуй, однією рукою тримаючись за дерево, іншою – за пісюн, то тут мій юнацький максималізм не витримав – я вхопила кавалок цегли й жбурнула в нього. Щоправда, потрапила в руку, але розбила до крові. Довелося тікати.

      Музичні смаки у нас із Настею були подібні. Ми слухали «Океан Ельзи» з магнітофона батькової машини, разом ходили на перші в нашому житті концерти, і при тому вбирались у найбільш тематичний, як ми собі думали, одяг. То були лахи виключно чорного кольору, арафатки – пов’язки на шию, і обов’язково – «бойовий» макіяж. Інакше його назвати не можна було. Схема така: обмалювати очі так, щоб всі бачили, де вони в нас містяться. Пам’ятаю, якось я виграла на радіо чотири квитки на концерт «Тартака» з Підлужним. Пішли туди з її батьками. Настина мама довго просила мене, аби я бува не «здала» вітчиму, що вона пішла на побачення зі своїм першим