Шльондра. Марта Брижак

газу йслухати, як вона тихесенько шкварчить.

      Мама каже мені: «Слухай, тобі ж тільки шістнадцять, а в нього наче серйозні наміри. Подумай, чи тобі варто морочити йому голову. У тебе ж іще навчання, потім в універ вступати». І я подумала, що справді – не варто.

      Середина жовтня, вечір. Я збираюся з думками, намагаюся сформулювати усе це. Слова, як листя з дерев, розлітаються в різні боки й зникають. Що робити, блін, що робити? Як це все подати?! І тут мене з роздумів вириває мелодія мобільного. «Нік». Бля. Я вже майже надумалася, тільки от би зібрати пазл докупи й почати говорити. Але я не можу. Як же важко. Сука. Як страшно.

      – Так? – мій голос дрижить.

      – Привіт! То що, побачимося завтра?

      – Еееемм… Вибач, ні, вибач.

      – Ти будеш зайнята? Ну так, справді, я й забув. В тебе ж репетитор.

      – Не в тому справа…

      – А що таке? Що сталося?

      Я збираю останню волю в кулак, і випалюю:

      – Пробач за все, ми мусимо розійтися.

      – Що? Як? Як розійтися?

      – Ну… Я не можу з тобою більше бути.

      – Я тебе якось образив?

      – Послухай, Нік, ти тут ні до чого. Просто я так вирішила.

      – Давай завтра зустрінемося?

      – Я не хочу.

      – Та хоч книжки тобі віддам.

      Ранок. Та сама трамвайна зупинка. Пам’ятник Шашкевичу. Спершу я його не побачила. Він підійшов якось так нечутно.

      – На! – простягає мені якийсь пакет.

      – Що там?

      – Та книжки, що ще? Давай відійдемо.

      – Слухай, Ніку. В мене ще справи. Маю забігти в Будинок учителя, треба якісь твори на конкурс подати. Давай, я пішла.

      – Ні, я почекаю.

      О, курва, ще того бракувало! Я заходжу в кабінет, віддаю свою папку й питаю, чи є в них другий вихід. Якийсь чувак мені каже, що хіба ще одна брама, але вона зачинена. Перелізати в сукні й на підборах – зовсім не варіант. Я прощаюсь і йду до виходу, як на розстріл. Він підходить впритул і почи- нається:

      – Я ніколи ні в кого так не закохувався. Ти єдина дівчина, котру я любив. Давай спробуємо знову, якщо я роблю щось не так, ти тільки скажи.

      – Це все, Нік.

      Я бачу, як його очі наливаються кров’ю. Поблискують сльози. Вперше бачу, аби чоловік плакав. Здається, зараз він розірве мене на шматки. Пиздець мені. Я тримаюся, але вже плачу.

      – Коли не любиш, не можеш плакати, – каже він.

      – Я не казала, що люблю. Не треба.

      Розвертаюся, йду, а він – за мною. Так ми прочалапали до парку Костюшка. Мовчки.

      – Прощавай, – кажу.

      Він промовчав.

      Від того моменту я ні на хвильку не випускала запальнички з рук. У маршрутках, трамваях, кафе я перебирала її між пальцями, гладила, затискала в кулак. Десь за півроку мені прийшло повідомлення. Я розблокувала мобільний, а там: «Something has changed in you. Towards me. You’re distant, cold. I don’t know what I’ve done, but I’ll leave you alone from now on if that’s what you want. Is that what you want? You know why I’d leave you alone? Because I care about your feelings more than mine.

      I love you.There I said it, not just on some chalkboard. I would never let anybody or anything hurt you. I’ve never felt that way about anyone»[1].

      Я саме проходила тією вулицею Галицькою. Читаю, а мною починає колотити. Сягнула рукою по запальничку, а вона вилетіла з моїх

1

У тобі змінилося щось. До мене. Ти стала далекою і холодною. Я не знаю, що я зробив, але залишу тебе на самоті, якщо ти цього хочеш. Це ж те, чого ти хочеш? Ти знаєш, чому я залишу тебе одну? Тому що я турбуюся про твої почуття більше, ніж про власні.

Я тебе люблю. Кажу тобі про це тут, і це не просто слова на папері. Я ніколи не дозволю нікому й нічому образити тебе. Я ніколи не відчував чогось подібного до когось.