Одіссея. Гомер

на край світу – туди, де раніше Фіест мав оселю

      З давніх-давен, а тепер там Егіст домував, син Фіестів,

      Та й відтіля йому путь поворотна знайшлася щасливо:

      ⁵²⁰ Вітер назад вже боги повернули, й прибув він додому,

      Радісно вийшов на рідну він землю отчизни своєї,

      І припадав до землі, й цілував її, й сльози гарячі

      Бігли з очей, щасливих, що бачать ізнов батьківщину.

      Та спостеріг із чатівні його чатівник, що поставив

      ⁵²⁵ Хитрий Егіст його там, обіцявши йому два таланти

      Золота дать в нагороду; вже рік він чекав на Атріда,

      Щоб не пройшов непомітно й про буйну не згадував силу.

      Звістку цю швидко поніс він в оселю провідці народу,

      Й тут же відразу Егіст лукавство задумав підступне:

      ⁵³⁰ Двадцять мужів хоробріших з народу обравши, у схові

      Він посадив, готувати звелівши у домі вечерю.

      Сам же стрічать Агамемнона вийшов, провідця народу,

      Із колісницями й кіньми, ганебне замисливши діло.

      Ввів він в оселю його, що не знав про той підступ, і раптом

      ⁵³⁵ Вбив за вечерею так, як бика біля ясел вбивають.

      Не залишилось нікого в живих ні з супутців Атріда,

      Ані з Егістових слуг, – усі в тім загинули домі».

      Так говорив він, і любим тоді зажурився я серцем,

      Сів на піску і заплакав, і серцю моєму у грудях

      ⁵⁴⁰ Жити не хтілося більше й на сонячне світло дивитись.

      А як наплакався я досхочу і в піску навалявся,

      Старець морський непомильний тоді лиш до мене промовив:

      «Годі-бо, сину Атреїв, тобі стільки часу невтішно

      Плакать, нічого ми цим не доб’ємось. А ти постарайся

      ⁵⁴⁵ Краще про те, як би швидше до рідного краю вернутись.

      Може, Егіста живим ти застанеш, а може, й раніше

      Вбитий Орестом він буде, й ти саме на похорон встигнеш».

      Так він сказав, і серце у грудях і дух мій відважний

      Радість умить обняла, хоч і як перед тим сумував я, —

      ⁵⁵⁰ Голосно мовив я, з словом до нього звернувшись крилатим:

      «Отже, я знаю про них, назви ж мені й третього мужа,

      Що десь живого широке ще й досі затримало море.

      Чи не загинув і він? Як не гірко, я слухать готовий».

      Так говорив я, а він у відповідь мовив до мене:

      ⁵⁵⁵ «Славний Лаертів то син, що вітчизною має Ітаку, —

      Бачив на острові я, як сльози рясні проливав він

      В домі у німфи Каліпсо, яка силоміць його й досі

      Держить у себе, й не може він в рідну країну вернутись.

      Ні кораблів веслохідних не має він там, ні супутців,

      ⁵⁶⁰ Що помогли б йому їхати лоном широкого моря.

      Зевс не призначив тобі, Менелаю, паростку Зевсів,

      В Аргосі, кіньми багатім, застигнутим смертю лишитись, —

      На рівнину Елісійську пошлють тебе згодом безсмертні,

      Аж на край світу, туди, де живе Радамант русокудрий,

      ⁵⁶⁵ Де лиш приємне, найлегше життя дожидає людину.

      Там ані снігу, ні бурі, ні навіть дощу не буває,

      Тільки дзвінкого Зефіра туди долітає