Одіссея. Гомер

Одіссея, якої біди він зазнав задля мене,

      В нього ж гіркі із-під брів на землю закапали сльози;

      Щоб приховать їх, свій плащ до очей він підніс пурпуровий».

      ¹⁵⁵ Несторів син Пісістрат у відповідь мовив до нього:

      «Паростку Зевсів, владарю людей, Менелаю Атріде,

      Справді доводиться сином того він, про кого ти кажеш.

      Тільки він скромний юнак і соромиться в серці своєму,

      Щойно ввійшовши, уже й словами отут розкидатись

      ¹⁶⁰ Перед тобою, що голос твій тішив нас так, наче божий.

      Вирядив з ним і мене уже Нестор, їздець староденний,

      Проводирем йому бути. Побачитись хтів він з тобою,

      Щоб ти порадив його, чи словом то буде, чи ділом.

      Синові, втративши батька, багато доводиться в домі

      ¹⁶⁵ Лиха терпіти, якщо оборонників інших немає,

      От як тепер Телемах залишився, й немає в народі

      Більше нікого, хто б міг від нещастя його захистити».

      Відповідаючи, мовив тоді Менелай русокудрий:

      «От дивина! То невже ж завітав до господи моєї

      ¹⁷⁰ Син мого друга, що стільки вже витерпів він задля мене!

      Краще з усіх я аргеїв його сподівавсь привітати,

      Тільки в швидких кораблях нам по бурному морю б дозволив

      Зевс громозвучний, Олімпу владика, додому вернутись:

      В Аргосі дав би я місто йому для життя, збудував би

      ¹⁷⁵ Дім і з Ітаки його з багатством усім перевіз би

      З сином і всіми людьми, якесь увільнивши для нього

      Місто околишнє – з тих, що владі моїй підлягають.

      Близько ми з ним живучи, зустрічались би часто, й ніщо нас

      Не розділяло б у приязні нашій і радості спільній,

      ¹⁸⁰ Поки когось із нас чорною хмарою смерть не окриє.

      Хтось із безсмертних богів, як видно, позаздрив на нього,

      Й він, бідолашний, один повороту додому не має».

      Так він сказав, і заплакать у всіх розбудив він бажання.

      Плакала гірко Єлена аргейська, народжена Зевсом,

      ¹⁸⁵ Плакати став Телемах, і сам Менелай, син Атрея;

      Навіть і Несторів син тоді сльози почав проливати:

      З тугою в серці згадав бездоганного він Антілоха,

      Брата, що світлий убив його син Зоряниці ясної,

      А спогадавши, звернувся до нього із словом крилатим:

      ¹⁹⁰ «Сину Атреїв, смертних ти розумом всіх перевищив,

      Нестор нам сивий не раз це говорить, коли ми про тебе,

      В домі своєму зібравшись, згадаємо часом в розмові.

      Нині ж мене ти, будь ласка, послухай. Не дуже я радий

      В жаль по вечері вдаватись, ще прийде на те Зоряниця,

      ¹⁹⁵ Рано народжена. Не боронитиму все ж над своїми

      Близькими плакать, коли вже недоля і смерть їх настигла.

      Тільки й пошани для смертних нещасних, коли на їх пам’ять

      Кучері ми острижем чи з очей своїх зронимо сльози.

      Втратив і я свого брата, не гіршим він був із аргейських

      ²⁰⁰ Воїв, – повинен ти знати його, – я ж не знав його досі

      Й навіть не бачив; кажуть, проте, із усіх визначався

      Брат Антілох і в борні бойовій,