Одіссея. Гомер

любі! Із Зевсом нікому з людей не рівнятись,

      Все-бо у нього нетлінне: скарби і будівлі численні.

      ⁸⁰ Може б, з людей хто зі мною й помірявсь достатком, а може,

      Й ні; та багато блукавши і лиха зазнавши багато,

      Все це привіз в кораблях я й на восьмому році вернувся,

      Кіпр, Фінікію й Єгипет відвідавши в довгих блуканнях.

      Був я також в ефіопів, сидонян, в країні ерембів,

      ⁸⁵ В Лівії був, де рогатими родяться зразу ж ягнята,

      Де по три рази щороку котяться і вівці, і кози;

      Там ні господар, ні навіть пастух ще не відав нестатку

      Ні в молоці у солодкім, ні в м’ясі та свіжому сирі,

      Цілий-бо рік молока удосталь там можна доїти.

      ⁹⁰ Поки блукав по чужих я краях і всякого скарбу

      Там набував, тут інший неждано й негадано, нишком,

      Підступом злої дружини убив мого брата ганебно.

      Тим-то й не тішить мене те багатство, що ним володію.

      Мабуть, уже від батьків своїх, хто б не були вони, досі

      ⁹⁵ Чули й самі ви, скільки зазнав я, як дім я утратив,

      Повний добра і усім для життя устаткований добре.

      Краще б третину я мав із того, що в домі моєму

      Надбано, тільки б живими лишилися ті, що в широкій

      Трої загинули, одаль від Аргоса, славного кіньми.

      ¹⁰⁰ Часто журюсь я за ними всіма, їх оплакую гірко,

      На самоті у покоях просторого сидячи дому, —

      То утішаю собі я риданнями серце, а то їх

      Стримую, – швидко насичує горе, що душу морозить.

      Та ні за ким з них усіх не сумую я так і не плачу,

      ¹⁰⁵ Як за одним; згадаєш про нього, стають осоружні

      Їжа і сон, – ніхто-бо з ахеїв не витерпів стільки,

      Скільки зазнав і стерпів Одіссей. Самі-бо нещастя

      Долею стали його, а моєю – весь час безутішна

      Туга, що так його довго нема і не знаємо навіть,

      ¹¹⁰ Вмер чи живий він де-небудь. По ньому, звичайно, сумують

      Батько старенький Лаерт, і розважна його Пенелопа,

      І Телемах, що дома покинув його в сповиточку».

      Так він сказав, і плакать збудив він у сина бажання:

      Сльози на землю закапали з вій, як про батька почув він;

      ¹¹⁵ Щоб приховать їх, підніс до очей обома він руками

      Плащ свій пурпурний. Але Менелай спостеріг це відразу,

      І міркувати почав він у мислях і в серці своєму:

      Виждати, поки той сам про батька в розмові згадає,

      Чи розпитати вперед, щоб про все докладніше дізнатись.

      ¹²⁰ Поки отак міркував він у мислях і в серці своєму,

      З високоверхої спальні пахущої вийшла Єлена,

      Мовби сама Артеміда з’явилася золотострільна;

      З нею ввійшовши, Адреста вигідне підсунула крісло,

      З вовни м’якої внесла килимок їй під ноги Алкіппа,

      ¹²⁵ Срібну шкатулку Філо подала їй, яку тій Алкандра

      Подарувала, дружина Поліба, що жив у Єгипті,

      В Фівах, де в кожному домі скарбів є коштовних багато.

      Подарував Менелаєві й сам він дві срібні купелі,

      Гарні триножники два і золота десять талантів.

      ¹³⁰