Світло, яке ми втратили. Джилл Сантополо

до міста. Я завжди кохатиму тебе. – Слова застрягали тобі в горлі. – Але мені потрібно зробити це. А те, що я був готовий відкинути твою мрію… Люсі, я – це мій батько, усе повторюється. Я думаю… думаю, тобі буде краще без мене.

      Моя голова вибухнула. В очах пекло. І я по-справжньому тоді втратила глузд: я ридала, мене трусило, з горла долинали якісь доісторичні звуки. Вираз болю, закодований у нашій ДНК від ще не вербальних предків. Ти справді йшов. Ти справді йшов від мене. Я знала, що колись це станеться, але ніколи не дозволяла собі уявити, як буде після цього. А було, наче в жахітті. Ніби моє серце, зроблене з дутого скла, хтось кинув на підлогу, розбивши на мільйон шматків, а потім топтав друзки підборами.

      Той факт, що ти запросив мене поїхати з тобою, значив багато. І завжди значив. Але це була несправжня пропозиція, не та, яку повністю продумують. Це було вибачення-посеред-ночі, спроба виправити помилку: що мовчав, зберігав таємниці й не брав мене до уваги. Хоча якась частина мене завжди цікавилася: що б сталося, якби я погодилася. Чи змінило б це наші життя повністю, або все закінчилося б однаково: я б сиділа в цій яскраво освітленій кімнаті, мріючи опинитися деінде і водночас не бажаючи полишати місто? Гадаю, ми ніколи не дізнаємося.

      Наступного тижня ти зібрав речі й поїхав до своєї мами, щоб провести з нею трохи часу перед остаточним від’їздом. А я сиділа в колись нашій квартирі й ридала.

      22

      Ми ніколи не говорили про те, що було після. Я ніколи не розповідала тобі, наскільки пригніченою почувалася. Як дивилася на пусті місця на книжкових полицях, що лишилися від твоїх книг, і не могла змусити себе чимось їх заповнити. Як не їла вафлі без сліз. Або як вдягала дерев’яний браслет, який ти купив мені на вуличному ярмарку на Коламбус Авеню – ми випадково натрапили на нього й гуляли там увесь день: їли тістечка й млинці та вдавали, ніби обираємо новий килимок для нашого уявного лижного будиночка.

      Одного вечора, за два тижні після твого від’їзду, я дістала з полиці над кухонною раковиною пляшку твого улюбленого віскі. Ти залишив її також. Я наливала собі келих за келихом, спочатку з льодом, а потім, коли форма для льоду спорожніла, чистий віскі. Напій обпікав губи, але на смак був, наче твій поцілунок. А ще він тамував біль. Уперше після твого від’їзду я спала цілу ніч. Уранці почувалася жахливо і, зателефонувавши на роботу, сказала, що захворіла. А потім усе повторилася наступного тижня. І наступного. Я змушувала себе ходити на роботу, вчилася жити з болем.

      Були магазини, до яких я не могла зайти, і ресторани, у яких не могла їсти. Протягом місяця я спала на підлозі, тому що, намагаючись заснути в нашому ліжку, відчувала, твою відсутність. На дивані було ще гірше. Він нагадував мені ніч після церемонії. Я пожертвувала половину свого одягу на доброчинність і викинула геть плакати, які висіли на стінах.

      Через шість місяців після того, як ти пішов, я сиділа в напівпорожній квартирі й телефонувала Кейт.

      – Я не можу тут лишатися, – сказала я.

      – То й не треба, – відповіла вона. – Переїжджай до мене. Отже, я зібрала