Козацький міф. Сергей Плохий

Шевченка і Костомарова, а й свого предтечу. «Історію русів» давно дискредитували як історичне джерело, і Драгоманов тепер повертав її в український політичний і академічний дискурс у статусі тексту, якого можна було не соромитися. «Історія русів» поверталася не як книга одкровення, як її сприймали було в першій половині ХІХ століття, а як історіографічна пам’ятка іншої епохи.[100]

      Питання – якої саме епохи? На додачу до проблеми авторства, це питання було фрагментом великої загадки, яка супроводжувала рукопис ще з часів, коли Максимович у 1865 році заперечив причетність Кониського до пам’ятки. Когось іншого на вакансію автора Максимович не запропонував. Однак він вважав, що автор «Історії русів» діяв на початку ХІХ століття. Максимович повідомив Бодянському, що всі сліди «Історії русів», які йому вдалося знайти, ведуть до кола інтелектуалів, яке склалося наприкінці 1810-х років у Полтаві довкола князя Миколи Рєпніна, військового губернатора Малоросії. У масонську ложу, організовану в Полтаві 1818 року з допомогою Рєпніна, входили такі відомі люди, як основоположник сучасної української літератури Іван Котляревський; один із чільних літераторів імперії і пристрасний противник кріпацтва поет Василь Капніст; автор першої наукової історії України Дмитро Бантиш-Каменський. Драгоманов дійшов тієї ж думки, що й Максимович. Якщо «Історія русів» справді перша і найвидатніша пам’ятка українського автономізму й лібералізму, то найімовірніше джерело її походження – коло полтавських масонів, кращого варіанта годі й шукати. 1888 року Драгоманов написав Іванові Франкові, що «Історію русів», вірогідно, було написано у 20-х роках ХІХ століття у колі князя Рєпніна.

      Гіпотеза Драгоманова про джерело походження «Історії русів» протрималася недовго. За кілька років він уже датував пам’ятку часами, які передували приїзду Рєпніна в Полтаву, і пов’язував її з людьми, які не мали очевидного стосунку до Рєпніна чи полтавської масонської ложі. «Історія русів» «написана була коло 1810 р. і стоїть у зв’язку з тодішніми конституційними планами Олександра І і його першого міністра Сперанського», – заявляв Драгоманов 1894 року. Чому він так кардинально змінив думку і звідки взявся 1810 рік? Нова гіпотеза Драгоманова спиралася на архівні знахідки двох українських істориків – Олександра Лазаревського (1834–1902) і Василя Горленка (1853–1907), надруковані в українофільському журналі «Киевская старина».[101]

      Стаття Лазаревського на цю тему вийшла у квітні 1891 року під назвою «Отрывки из семейного архива Полетики», і в ній був короткий підрозділ «Догадка об авторе “Истории Русов”». Лазаревського заслужено вважали авторитетом з історії Гетьманату. Він належав до старшого покоління українофілів, які поділяли народницькі переконання членів Кирило-Мефодіївського братства. Будучи студентом Петербурзького університету, він підтримував тісний зв’язок і мало не щодня бачився з Тарасом Шевченком. В останні роки життя поета вони

100

Цит. за: Возняк М. Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика («Исторія Русовъ» у літературі й науці). – Львів – К., 1939. – С. 55; Драгоманов М. Историческая Польша и великорусская демократия. – Женева, 1882. – С. 64.

101

Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну. – К.: Криниця, 1917. – С. 154–155; Возняк М. Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика («Исторія Русовъ» у літературі й науці). – Львів – К., 1939. – С. 45.