Козацький міф. Сергей Плохий

историю, тогда он составит незаменимый памятник состояния просвещения и политических идей Малороссии в половине XVIII в.».[95]

      Драгоманова приваблювали в «Історії русів» ті самі ідеї свободи, що надихали півстоліття тому Кондратія Рилєєва, але він розглядав ці ідеї як історик. Драгомановське безстороннє, академічне і загалом позитивне прочитання «Історії русів» не зустріло відгуку в атмосфері 1870-х років, наелектризованій у соціальному і національному плані. Його погляд заперечували з протилежних ідеологічних позицій і російські, і українські історики. Російську сторону уособлював учень Соловйова Геннадій Карпов, українську – не хто інший, як Микола Костомаров. Вони були ідеологічними опонентами і конкурентами: Карпов обстоював державницький підхід до історії Росії, а Костомаров – народницький. Головним полем їхньої битви були історія України: Карпов закидав, що Костомаров нібито ігнорує російські архіви і перебуває під шкідливим впливом таких ненадійних текстів, як «Історія русів». Костомаров справді робив завелику ставку на «Історію русів» у першому виданні монографії про Богдана Хмельницького, але у другому і третьому виданнях суттєво поправив текст, звільняючись від її упливів. На 1870 рік він ставився до «Історії русів» не менш критично за Карпова. Утім, недовіра до «Історії русів» не єдиний спільний момент між Карповим і Костомаровим: їм обом, хоч і з дуже різних причин, не подобався ідеологічний вектор цього твору.[96]

      У статті «Критический обзор разработки главных русских источников, до истории Малороссии относящихся» (1870), опублікованій невдовзі після рецензії Драгоманова на Прижова у «Вестнике Европы», Карпов не лише вказав на фактичні помилки й перекручення, яких не бракувало в «Історії русів», а й розкритикував ідеологічний фундамент цього твору. Він охарактеризував «Історію русів» як «фальшивую летопись» і писав: «Основная принадлежность таких летописей есть первое: внешний либерализм, проповеди гуманных идей; обвинение неприятных автору лиц и народов в деспотизме, необразованности, варварстве, наклонности к обману, трусости, глупости; – тем же, которых автор берет под свое покровительство, приписываются все противуположные этим приятные качества. Второе отличие: обилие в них анекдотов; простые, обыкновенные события украшаются фантазией. Необходимый для всего этого талант не всегда имеется у авторов фальшивых летописей, так что поэзия их рассказов и либеральные проповеди человеку с серьезным взглядом являются пошлыми, потому уже, что чересчур искусственны, но для необразованной массы они более доступны, чем серьезные исследования. К разряду таких летописей принадлежит История Русов, сочиненная при том человеком без таланта, вовсе не либеральным, но крайне озлобленным. […] Пользовалась же она так долго незаслуженным авторитетом, вероятно, как от сочувствия общества к отрицательному направлению, так с другой стороны от крайнего невежества тех, среди которых был выпущен подобный памфлет».[97]

      Карпов

95

Драгоманов М. Малороссия в ее словесности // Драгоманов М. Вибране. – К.: Либідь, 1991. – С. 24.

96

Про дискусію Карпов – Костомаров див.: Basarab, John. Pereiaslav 1654: A Historiographical Study. – Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 1982. – P. 26–28.

97

Карпов, Геннадий. Критический обзор разработки главных русских источников, до истории Малороссии относящихся, за время: 8-е генваря 1654 – 30-е мая 1672 года. – М., 1870. – С. 44–45 (цитата), 118–120.