Чужинець. Сімона Вілар

зазвичай дратували Торіра. Їх завжди багато, всім не допоможеш. А ця… Зовсім ще дівчисько. І гарненька, сама тільки грива довгого чорного волосся чого варта. Чому ж вона поневіряється по світу, такій вродливиці хіба важко покровителя собі знайти? Але якщо розуму бракує – пропадай.

      І, стьобнувши Малагу, Торір проминув її.

      Варяг уже здолав підйом до лісу, аж раптом побачив слід на снігу. Торір притримав коня. Тому, хто сам таїться, не гріх і на будь-яку дрібницю увагу звернути. Тут же зовсім недавно щось волокли. Слід вів під навислі гілки ялин. Варяг спішився, пішов по сліду і, відсунувши гілля, побачив у схованці чоловіка на волокушах. Видно, той постраждав од нападу, на обличчі, на очах пов’язка вже побуріла від крові. Варяг одразу визначив, що незнайомець уже помер, навіть іній проступив на вилицях. А хтось же тягнув його, приховав тут, сподіваючись допомогти. Видно було сліди, що вели від волокуш убік Єлані до людей.

      І тут Торір зрозумів. Та дівка-нищунка притягла за собою пораненого. Той був чималий чолов’яга, важкувато було їй волочити такого, та ще по холоду і глибокому снігу. Ким доводився їй цей мрець: чоловiком, батьком, випадковим приятелем? Однак прорахувалася дівчина. Не врятувала, мертвим притягла до негостинної Єлані. Та й саму її не прийняли. Загине тепер, хіба рідко жебрущі люди біля самого житла гинуть. І все ж… Ні, жінка, яка так самовіддано рятувала ближнього, заслуговує на те, щоб їй допомогти.

      Торір повернувся до коня, одним махом скочив у сідло і поскакав назад.

      Дівчина усе ще сиділа на снігу, звісивши голову, в чорному її волоссі закрижанів сніг. На вершника, що під’їхав, глянула байдуже, лише коли він спинився і нахилився в сідлі, її очі здивовано розширилися.

      Торір подав руку:

      – Ну, не гайся. Із собою візьму.

      Вона підкорилася, поставила ногу в обмотках на стремено, схопилася за сильний зап’ясток. Він легко підняв її, умостив поперед себе боком на сідлі. Від нього йшло тепло, а дівчина змерзла. Ветхі шкури ледве прикривали її тіло, навколо шиї було намотане якесь дрантя.

      Коли в’їхали в ліс, вона захвилювалася, засовалася на коні.

      – Не можу поїхати з тобою. Дядько зі мною поранений.

      – Немає більше твого дядька, дівчино. Тіло лежить, а душа вже у світлий Вирій полетіла. Тож облиш його.

      Вона мовчала. Через якийсь час Торір зрозумів, що вона плаче.

      – Не похований же, – схлипувала дівчина. – Душа його не заспокоїться.

      – Ну хочеш, я залишу тебе? Повернешся до нього, але знай: я не чекатиму.

      Вона пригнічено мовчала. Тільки головою ще більше поникла.

      – Чи довго ти його тягнула?

      – Довго. Терпеї ми, з Мокошиної П’яді.

      Торіру це ні про що не говорило. Але, розпитавши, зрозумів, що селище її десь на межі трьох великих племінних союзів лежало – радимичів, голяді та в’ятичів. Отже, справді чималий шлях вона здолала.

      – От що, дівко, заспокойся. Ти стільки для родича свого зробила, що душа його