Чужинець. Сімона Вілар

умови виставляють і заважають новгородським суднам на південь плисти.

      Голос у Торіра низький, з ричинкою, дарма що лице у самого вродливе, мов у отрока юного. А ім’я старшого київського князя Торір вимовляє по-місцевому – Аскольд, не Оскальд, як раніше називали. І щораз ніби хмарка набігає на чоло, сині очі спалахують, коли вимовляє оте – Аскольд. Параксева це помітила, скривила в посмішці рота.

      – Ох і не любиш ти русів із Києва, варяже, ох і не любиш.

      Параксева усе ще сумнівалася. А от Родим совався під шкурами, на матір поглядав майже гнівливо. Але мовчав. Батька рідного згубити не зупинився, а матері й слова наперекір сказати не сміє.

      Та ось на порозі з’явився кметь, мовив щось неголосно княгині, і та вийшла. І Торір негайно підсів до Родима, почав говорити, мовляв, що це ти, князю, все матері потураєш, ну ж бо, змовмося по-чоловічому, а там і підемо, покажемо молодечу відвагу, потіснимо Дира. І добився-таки свого, дав обітницю Родим. Та ще яку обітницю – клинок при вогні поцілував, що не обдурить. У слов’ян ця клятва священною вважається – вогонь Сварожич її бачив, булат гартований від Перуна прийняв. О, як добре, що Параксеву відкликали.

      Щоб княгиня нічого не запідозрила, Торір зараз же змінив тему. Почав розповідати про справи новгородські. Про те, що Рюрик останнім часом усе частіше нездужає, а всіма справами заправляє його воєвода Олег. Олег – він сам волхв. Перуна, покровителя воїнів, над іншими богами поставив і сам жерцем його зробився. Віщим звуть Олега, бо сила йому від богів надана. І щоб зберегти її, не розмінювати намарне, Олег навіть од шлюбу відмовився, присвятивши себе Громовержцеві, бо ж відомо, що ніщо так віщу силу не віднімає, як жінки та родинні справи.

      Родим слухав пильно. Адже сам він до жінок був страх який ласий. Навіть поділився сокровенним із Торіром: як упала йому в око меншиця батькова, як він узяв її по смерті отця. Кариною її звали, вродлива, мов сама Зоря-Зоряниця. От тільки непокірлива дівка виявилася, образилася й пішла. Але нічого, як зійдуть сніги, він звелить розшукати її й назад привести.

      Тут Родим несподівано осікся і замовк. Торір озирнувся, а Параксева поруч стоїть, слухає. І як зуміла підійти так тихо, що й стелина-дощечка не рипнула? Чимось схвильована була, на сина глипнула похмуро, та раптом заметушилася, заходилася коло слабкого упадати, а варягові веліла вийти, мовляв, утомився князь.

      Торір вийшов. Що ж, задумане зроблено, а провести ще одну ніч у Єлані – хай боги боронять. Притомила його ненаситною хіттю підстаркувата Параксева, та й справи не чекали. Тому варяг одразу пішов на стайню, почав сідлати вірного Малагу. Кінь у нього був рідкісний: легкий, стрункий, витривалий, – такі на вагу срібла цінувалися. І масть у Малаги особлива, ігренева – на темно-бурому тлі розсипані світлі яблука плям, грива й хвіст майже білі.

      Торір уже виводив коня, коли побачив Параксеву.

      – Либонь від’їжджаєш уже, Торірку? Пощо проти ночі зібрався? Ось зранку б, із сонечком, і вирушив