Чужинець. Сімона Вілар

виїхав верхівець. Може, Параксева послала когось добити її? Вершник переїхав міст і тепер скакав у її бік легким алюром. І саме в цю мить щось змінилося у світі, він засяяв золотистим променем західного сонця, що несподівано продерся крізь шереги хмар.

      Карина дивилася на вершника, і очі її розширилися. Але не від страху. Просто подумалося, що нічого прекраснішого в житті вона ще не бачила. Вершник не їхав – поволі летів риссю, плавно погойдуючись у сідлі. Його надзвичайно гарний кінь скакав, немов ширяв, високо несучи хвіст. Сяяв на руці вершника круглий щит, з-під облямованої хутром шапки розліталося довге світле волосся. Легкий, стрункий, освітлений західним сонцем, він здався Карині нереальним, сяючим, як сам Хорос, ясний і грізний.

      Вершник наближався. Тепер вона розрізняла дзенькіт металу, поскрипування снігу, бачила пару, що клубочилася над розпашілим конем. Навіть помітила, як хвилюється на плечах вершника хутро заможного, з чорно-бурої лисиці, кожушка. Незвичайний витязь, молодий, незнайомий. Зараз він уб’є її…

      Але вершник тільки поглянув. Карина побачила його яскраві сині очі під темним хутром шапки, стиснуті губи на незвично голеному обличчі. Він навіть не уповільнив ходи коня. А вона, чи то благаючи, чи то захищаючись, підвела руки, потяглася до нього.

      Він проминув її. Карина чула, як дзвенить, віддаляючись, набірна збруя коня, як глухо рипить сніг. І поникла. Вітер накинув їй волосся на очі.

      – Боги… Роде добрий… Дайте сил.

      І раптом знову побачила його. Незнайомець повертався до неї.

      Роздiл 2

      Ще коли Торір виїздив із Новгорода, його попередили про радимичів: новий князь Родим на вдачу гарячий, гомінливий, але головну силу все ж являє його мати, княгиня Параксева. І зараз, дивлячись на них – сина й матір, – Торір розумів, як це правдиво.

      Князь Родим, який, ще не оклигавши від хвороби, кашляє, злісно лається, був би мов м’яка глина у Торірових руках. Слухаючи його мову, вдоволено усміхався:

      – Оце так славно! Звісно ж, по руках!

      Інша річ – княгиня-мати. Немолода, огрядна, жовтолиця, здавалася геть восковою через жовтий шовк, що облягав їй щоки, з підозрою слухала розмови прийшлого варяга. А він же пропонував саме те, що мало їм сподобатися, – підтримати воєводу новгородського Олега у поході проти Дира й Аскольда Київських.

      – Хіба самі не знаєте, що Дир шастає лісами вільних радимичів, мов своїми мисливськими угіддями? А Олег, насправді, єдиний, хто може варягів київських приборкати.

      – Правду мовиш!.. – зараз же поривався підвестися Родим, але, ніби натикнувшись на материн погляд, знітився, заходився кахиканням.

      У Параксеви погляд важкий, маленькі очиці тьмяно блищать під набряклими повіками.

      – Поясни ти нам, варяже прийшлий, чому це ми, радимичі, мусимо допомагати Олегові? Ми плем’я вільне, ні з ким рядів[41] не укладаємо, проте й самі нікого не слухаємо.

      І вкотре змушений Торір пояснювати: Дир уже підім’яв під себе союз сіверян, і дреговичі з лісових боліт йому дань сплачують, і більша

41

Ряд – заст. договір, угода.