Чужинець. Сімона Вілар

стоїть, і сам князь Аскольд приймає його у своїх палатах, обдаровує щедро.

      Заслаблого Збуда чи то мороки взяли, чи просто заснув. Холодно було, а він увесь горів. Карина припала до нього, намагаючись не думати про вовче завивання в лісі, про холод, що пробирав до кісток. Боян… Коли він заходив до Мокошиної П’яді, вона тоді ще зовсім дівчинкою була. Чому ж приховував? Адже відвідував, приходив, няньчив, пестував. Пісні співав так, що люди звідусіль сходилися послухати. А Карина пишалася тим, що Боян її біля себе садовить. Але те, що він її рожденик, отець…

      – Я до Києва тебе не дотягну, Збуде, – втомлено мовила Карина. – У Єлань підемо, до Родима. Адже він мене своєю дружиною як-не-як перед усіма об’являв.

      Ніч тяглася нескінченно довго. Карина тремтіла від страху, холоду, втоми. А іноді немов усе байдуже їй ставало, тоді провалювалася у глибоку дрімотну втому. Староста часом стогнав, і це приводило її до тями. Він починав метатися, і вона тримала його, просила потерпіти ще. Ось скоро притягне його до людей, перев’яже, промиє рани цілющими відварами, змастить мазями…

      – Ми доберемося, Збуде. Адже я вперта, ти сам казав. Ось і дотягну тебе. Не до самої Єлані, так до людей. Вони допоможуть.

      Збуд ніби без пам’яті був, але раптом відповів, слабко, немов вітер прошелестів:

      – Не пустять нас. Верхогризки побояться.

      Дядько таки мав слушність. У першому ж селищі, куди вранці дотягла пораненого Карина, на них мало не спустили псів. Чолов’яги повиходили страшні, із дрючками. І Карина знову пленталася невідомо куди, вгрузаючи у глибокому снігу, тягла волокуші зі Збудом, а той забалакувався, марив тяжко. Авжеж, лихої години вони опинилися тут, у хащах, без вогнища, без притулку. Вона зрозуміла це, коли раз у раз почала помічати на стежці замерзлі трупи – чи то лихих лісових людей, чи то калік перехожих. Найбільше їх було біля перехресть, де за радимицьким звичаєм на стовпах при дорозі височіли домовини – маленькі дерев’яні дімки, в які складали прах спалених предків-небіжчиків. Здавалося, волоцюги тяглися до цих поховань на роздоріжжях, перед смертю благаючи померлих родичів скоріше узяти їх до себе, відвести до світлого Вирію[37], щоб не мучитися у цьому жорстокому земному світі.

      Тепер Карина намагалася йти битим шляхом, який вів через ліси радимичів до річки Десни, де велися торги і де місцеві князі вибудували свій град Єлань. Селища, що траплялися уздовж того шляху, стояли принишклі, мов нежилі. Надвечір, утомившись, ослабнувши, вже погано розуміючи, що діється навколо, Карина все ж спробувала постукати в якусь хижку. І – о диво! – двері відчинили. Перед Кариною з’явилася стара баба в темній намітці[38], навіть посміхалася, запрошуючи увійти.

      – Чого дивишся, дівице? Заходь-но.

      Карина хотіла була сказати, що залишила коло плоту пораненого, проте якоюсь дивною здалася їй посмішка старої, і Карина промовчала. Мовчки увійшла в оселю, огледілася. Темно в хижі, холодно, видно, давно не топили. Тільки ледь тліє вогник скіпки, і в його світлі

37

Вирій, Ирій – слов’янський рай, де панує вічна весна.

38

Намітка – скручений поверх очіпка на голові й довкола шиї шмат полотняної тканини у заміжніх і літніх жінок. (Прим. ред.)