Чужинець. Сімона Вілар

частково через усвідомлення своєї вроди, частково через те, що впертою була. Та як учинити, коли заступитися, оборонити нема кому?

      Уранці чорнявки плакали, лікуючи її розсічену батожиськом шкіру.

      – Пропала ти, княгиненько, геть пропала! Родим – він завжди лихий був, а тут його ще Параксева на тебе нацьковує.

      Карина мовчала. За мовчанням ховалася, мов за щитом. Але для себе вже вирішила: піде геть. І хоча грудень уже закінчувався, таємно покинула Єлань.

      У Мокошину П’ядь прийшла швидко. І тільки коли відігрілася біля родинного вогнища з вуєм Збудом, із прикрістю та гнівом зрозуміла, що непорожня. А чия то дитина – Медведькова чи Родимова, – не відала…

      Проте нині, коли вона, мов побитий собака, повертається в Єлань-град, на це дитя в неї усі сподівання. Скаже Родиму, що це його дитина. А потрібно буде – і руку у вогонь покладе, щоб правоту свою довести. Нехай вірить.

      Вона провела рукою по лону. Якщо не помиляється, то четвертий місяць вона з дитям, а лише опуклість невелика під долонею відчувається. Стан дівочий, як і раніше, тоненький, ноги легкі, а ось груди обважніли, ниють зранку. Добре, хоча б минула ця нудота, що виснажувала, мучила її спочатку. І вона усе ще гарна і знадлива, щоб знову привабити до себе Родима. Чуттям, відомим тільки жінкам, Карина відчувала, що люба вона йому. І тепер зла Параксева буде змушена змиритися з її поверненням. Княжича їм Карина принесе. Але спершу треба зуміти принести. Дістатися…

      Уночі знову задув вітер, розгулялася завірюха. Навіть вовків розігнала. Карина під її завивання солодко виспалася у димній хижці. А над ранок напилася гарячого хвойного відвару, старосту напоїла. Він ковтав, навіть не приходячи до тями, але рана його здулася, запах ішов гнильний. Карина розуміла, що Збуда потрібно показати досвідченим волхвам-лікарям. Отже, мусить поквапитися.

      Напрямок їй вказували все ті ж домовини на стовпах, і вона знову змогла вибратися на битий шлях. Колючий вітер весь час налітав, сік обличчя крижаною крупою. Але тут їй пощастило. Казна-звідки з’явилися сани легкі, в них було запряжено прирученого лося. Чоловічок у теплому кожусі спочатку тільки глянув, але, вже проїхавши, зупинився.

      – Замерзнеш тут, небого. Ходи, підвезу.

      Карина трохи не розплакалася. Поглянула на бородатого, усього в шкурах, чоловіка із вдячністю.

      – Самим небом тебе мені послано, чоловіче добрий. Мені до Єлані. Близько тут.

      Лось легко біг по глибокому снігу, тільки пара від нього летіла. Візник не озирався, мовчав відлюдно. Дівчина навіть задрімала під розмірене скрипіння полозів по снігу. Прокинувшись, побачила, що їдуть вони вже обжитими місцями, все частіше тепер траплялися селища, але, як і раніше, були вони принишклі, рідко де дим здіймався над шапками снігу на дахах. Собаки – й ті не гавкали. Коли сторожові вежі почали траплятися, дозорці навіть не виходили.

      – Усе, злазь, – несподівано сказав візник. – На Єлань – це тобі туди. Я в інший бік їду.

      Вона скорилася. Знову впряглася у волокуші.

      На тлі