Чужинець. Сімона Вілар

палиці.

      – Куди йдеш? Геть!

      І, бачачи, що вона сторопіло мовчить, один з них пояснив:

      – Моровиця в окрузі. Верхогризка[34] косить людей цілими селами. Тому й не можемо нікого прийняти.

      – Моровиця… – тільки й пробурмотіла Карина.

      Так, авжеж, у домі старости про те подейкували. Утім, моровиця десь далеко була, терпейських лісів не сягнула. Моровиця – це єдиний час, коли навіть священний закон Рода щодо гостинності втрачає силу. Але що ж їй тепер робити?

      Карина дивилася на волхвів, змучена, втомлена, у лахмітті. Адже волхвам відомо, хто вона. Так вона їм і сказала: мовляв, не признати мене не можете, а не допоможете – не прощу. Бачила, як вони перезираються. «Теж мені, волхви всемогутні».

      – Зі мною двоє малих дітей і поранений староста з Мокошиної П’яді. Там набіг був…

      – Знаємо.

      – Знаєте?

      Вони немов зніяковіли.

      – Мокошину П’ядь би не зачепили, але там жінки самі винні. Дружинники Дира тільки подивитися хотіли. І ти винна. Кара ти. Ні Боригору від тебе не було радості, ні Родиму. Та й у своє селище ти лихо принесла.

      Коли таке говорять волхви віщі, можна збожеволіти. Та Карина вже не була тією наївною дівчинкою з терпейського племені. І замість того, щоб заголосити, завити і прохати волхвів її, таку погану, геть прогнати, сама пішла в наступ. Що ж таке: вони її звинувачують, а слід ворогів радимичів, дружини Дирової, так і в’ється навколо їхнього капища? І чи це не волхви, аби відкупитися від киян-находників[35], відпровадили тих до багатого селища терпеїв?

      – Зла ти, – прорік нарешті один з волхвів. – Кара.

      – Карою я стану, якщо ви мене не послухаєте та не допоможете. А я вже розповім, як ви змогли Дира від себе відвадити.

      Та сама вже розуміла, що перегинає палицю. Що, як уб’ють її зараз тут служителі Рода, а всі вирішать, що і її, красуню Карину, згубили Дирові люди в терпейському поселенні. І доки волхви злісно шипіли, що, мовляв, нічого ти, дівко, не доведеш, вона вже їм змову запропонувала. Скинула із зап’ясть карбовані, у квітах склицевих наруччя і, простягнувши їх волхвам, запропонувала: вона піде геть, але заплатить їм за те, щоб прихистили дітей та її дядька.

      Волхви пристали на це. Сказали, що візьмуть по наруччю за кожну дитину. А Збуд…

      Карина наполягала:

      – Він же очей позбувся… Груди кровоточать.

      Але староста сам обізвався ззаду:

      – Та за себе проси. Мене ж облиш. Моя смертна година недалеко. Чи не однаково, де вона настане…

      Ох і накричала б на любого дядька Карина, аби не такий слабкий був. А волхви так і вхопилися – мовляв, така остання воля помираючого. Карина ж одне знала: вона не вона буде, якщо любого Збуда покине, якщо не зробить усе, щоб урятувати його. Ось і залишилася з ним.

      – Завжди впертою була, – ледве прошепотів Збуд.

      Вона не відповіла. Дивилася, як волхви забирають хлопчиків. Думала про те, що на них чекає. Чи

34

Верхогризка – морова язва, чума.

35

Находники – зайшлі люди, що здійснюють набіги; грабіжники.