Криниця для спраглих. Кіно (збірник). Іван Драч

бути одинокою та тішитись хоч тією думкою, що нікому світ не зав’язаний моїми руками.

      Я говорила зарізкіше, ніж думала, але сама ситуація спонукувала мене до різкості. Ми йшли поволі до Володимирського собору. Молилися бабці – прийшли з навколишніх київських сіл, стояли на колінах старці. А молоді були гарні, дітись від того було нікуди.

      Леся. Тільки скажу я вам, що каяття не єсть fatalità (рок, фатальність – фр.) кожного подружжя. Ось запитайте мою любу дядину Людмилу Михайлівну Драгоманову, як би вона розпорядила своїм життям, коли б їй його вернули назад. Можна носити спільні кайдани, і важкі кайдани, і все-таки бути не двома каторжниками, а двома друзями…

      У соборі бив поклони дивовижно красивий прочанин з довгою сивою бородою, з молодими, ще темними бровами і якимись владними очима. Я задивилась на нього. Віра Крижанівська теж. Вона схопила мене за руку.

      Крижанівська. Дивіться, Лесю, з якою гідністю він це робить – ніби Бог має молитись йому, а не навпаки.

      Старий щось вимагав від Бога твердо і недвозначно:

      – Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа… Господи, чого ти громом не поб’єш їх, іродів…

      Тебе аж стрепенуло од нашого захоплення цим сивобородим прочанином, може, Ти віддячував сам собі за почату розмову – освідчення, чи що, але Ти був сердитим. Я вперше бачила, як Ти сердився на жінок, Ти, лицар і людина архіделікатна.

      Мержинський. І як ви можете цим захоплюватись?! Чим глибша віра, тим вона страшніша. Глибинну ілюзію важче викорінювати в людині. Доки люди віритимуть, ми будемо пропадати в темряві. Я можу ще зрозуміти Ларису Петрівну, вона поетеса, але вас… Віро Григорівно?!

      Крижанівська заспокоїла Тебе легким кокетливо-материнським усміхом. А на старого заглядались старці і прочани, монахи й молоді курсистки. Був він земним Саваофом, якому не міг догодити Саваоф небесний…

      …Поїзд вирвався на рівнину. Пробивався світанок. Матовою жовтизною світилися болота. Дерев’яні церковці підіймалися над хатами, з ґонти капотів дощ. Де дітися моєму голосу, який уже висох від туги, сльозами пропечений:

      Мій друже, мій друже, нащо Твої листи так пахнуть, як зів’ялі троянди?

      Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук Твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?

      Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О, візьми мене з собою, і нехай над нами в’януть білі троянди!

      Візьми мене з собою…

      Це було в Зеленому Гаю під Гадячем. Я потерпала за Кобилянську – вона залишилась позаду з професором, а вже його здібності були мені відомі.

      Мама не могла нахвалитись буковинською гостею:

      – Ти бачиш, Лесю, Кобилянська всіх уміє очаровувати – що то значить європейськи відома письменниця, не те що ми з тобою – провінціали. Ведемо господарство, рахуємо, платимо, будуємо, а як ніч дозволить, то й за вірші беремося.

      Мама нарікала на свою долю. Та я знала, що в Кобилянської не ліпша. Просто підійшла, притулилась до мами, лице до лиця.

      А тут і панна Ольга з професором надійшли.

      Кобилянська. Ви знаєте,