Криниця для спраглих. Кіно (збірник). Іван Драч

ви мусите знати, що буковинці – не галичани, галичани – не закарпатці. Та й не об тім річ – за галичан, як кажете, ще б ви поратували, щоб перед світом порядним виглядати, а де ж ваш голос за мову того народу, серед якого ви живете і хліб, з рук якого, їсте?..

      Папа вже невдоволено захмикав, Ліля наливала, подавала, припрошувала, а тут Тобі на виручку прийшла мама.

      Мама. Ви знаєте, професоре, пан Мержинський завжди зарізкий. А тут він ще й за даму заступається…

      Берковський. Я вас намагаюсь зрозуміти. Але давайте-но подивимось на речі об’єктивно. Для галичан малоруська мова не тільки рідна, але й офіційно визнана мова, це мова літератури, науки і школи. Наші «вчені» своєрідно поставились до неї, і їхня «наукова совість» дала архіцікаву відповідь на це питання питань: «малорусский язык – совсем не язык и даже не наречие, а какая-то „мова“ (с ироническими кавычками)». Тому її неможливо допускати на засідання вченого з’їзду.

      Я уважно приглядалась до пана Берковського, і сьогоднішнє українофільство професора мені не подобалось – цей криводушний початок віщував щось смердюче. Я стала плести свого кінця.

      Леся. Чесно кажучи, обстоювати мову – цього ще так мало! Але ж мова – це сама душа народу! І кому ж обставати за неї, як не отій малочисельній групі українських інтелігентів, яких ще не встигли зацькувати. Нестерпно боляче за без’язикий народ! У тому й уся біда, що дехто думає – достатньо говорити по-українськи, щоб мати право називатись патріотом. Ще тепер можна у нас почути таку фразу: «Як се? От ви казали, що N – дурень і тупиця, а він же так чудово по-нашому!» А послухати часом, що він говорить по-нашому, то, може б, краще, якби він говорив по-китайськи…

      Берковський. Тішу себе надією, що не про мене йдеться.

      Леся. Та що ви, пане професоре! Просто наслухавшись таких милих розмов між людей, що звуть себе патріотами та українофілами, боїшся як вогню, коли б хто тебе не назвав сими іменнями. Отаким способом не загнав у баранячу кошару…

      По обіді професор з папою усамітнились. Вони довго ходили алеєю коло порічок, потім посідали обидва в гамаки і погойдувались та мило розмовляли. Професор наступав, папа́ ліниво оборонявся, доки йому не набридло…

      Берковський. Слухайте, так уже ставитись до українофільства, як наш губернатор! Він же добився того, щоб солдати співали українських пісень, він же виклопотав друк української белетристики в «Киевской старине» і страшенно обурюється, що уряд душить український культурний рух, але все має межу: ваше превосходительство, як юрист, дуже добре це розуміє.

      Косач. Слухайте, Леопольде Веніаміновичу, чому саме я зобов’язаний, що ви проголошуєте таку оду нашому губернаторові – батькові українських солдатських пісень?

      Берковський. Ви оджартовуєтесь, ваше превосходительство, і я мушу бути прямим: ці ваші бородаті молодики – це вже щось інше, тут уже пахне Женевою, і мені прикро…

      Косач. Леопольде Веніаміновичу, один з них – мій син, два інші – друзі нашої сім’ї, і я ніколи