Крістіна. Стівен Кінг

хрипливим голосом сказав він, – якщо це ти продав йому той шматок гівна, тобі має бути зараз соромно.

      – Я його йому не продавав, – якась абсурдна причина підштовхувала мене до того, щоб виправдовуватися перед цією горою жиру так, як я б у житті не став виправдовуватися перед рідним батьком. – Я намагався його відговорити.

      – Сильніше тре’ було намагатися, – він пішов туди, де саме виходив з машини Арні, котрий пристукнув дверцята, і з порога на тому боці сипким червоним дощем полилась іржа.

      З астмою чи без неї, а рухався Дарнелл граційно, майже по-жіночому, – як людина, що вже давно була товстою й бачить перед собою довге майбутнє товстуна. І закричав він на Арні ще до того, як той розвернувся, з астмою чи без неї. Мабуть, можна сказати, що він був з тих, хто не дозволяє своїм недугам брати над собою гору.

      Як і хлопці в шкільній курилці, як той Ральф на Бейсін-драйв, як Бадді Реппертон (на жаль, ми до нього вже зовсім скоро дійдемо), він незлюбив Арні одразу ж – то був випадок ненависті з першого погляду.

      – Так, більше ти сюди це механічне гузно без шланга для вихлопів не заведеш! – розкричався він. – Побачу ще раз – вилетиш звідси, це ясно?

      – Так, – Арні здавався маленьким, і втомленим, і побитим. Та дика невгамовна енергія, на якій він досі тримався, вичахла. Бачити його таким мені було трохи боляче. – Я…

      Дарнелл не дав йому договорити.

      – Хочеш вихлопний шланг – це буде два п’ятдесят на годину, як забронюєш. І зараз я тобі ще щось скажу, і ти, мій юний друже, поставишся до цього з усією серйозністю. Я ваших сраних дитячих вибриків не терпітиму. Мені воно не треба. Цей гараж – для мужиків, які цілими днями пашуть, щоб прогодувати сім’ї, і для того ремонтують свої машини, а не для багатеньких студентиків, які полюбляють задля розваги таскатися на оранжевому поясі. І курити я тут забороняю. Хочете посмалити – виходьте на смітник.

      – Я не ку…

      – Не перебивай мене, синку. Не перебивай і не мудруй, – сказав Дарнелл. Тепер він стояв перед Арні. Вищий і ширший за нього, він повністю затуляв собою мого друга.

      У мені знову почала наростати злість. Я буквально відчував, як моє тіло стогне від протесту через те, що, відколи ми зупинилися перед будинком Лебея й побачили, що тої чортової тачки більше нема на газоні, мої емоції були більше схожі на гойдалку чи іграшку йо-йо.

      Діти – пригноблений клас; через кілька років ти навчишся відповідати таким дітоненависникам, як Вілл Дарнелл, у дусі дядечка Тома: так, сер, ні, сер, ще б пак. Але, Боже мій, зараз він явно переборщував.

      Раптом я вхопив Дарнелла за руку.

      – Сер?

      Він крутнувся, розвертаючись до мене. Я про себе зрозумів одну штуку: що більше мені не подобається хтось із дорослих, то більше я схильний називати їх «сер».

      – Що?

      – А он ті чоловіки курять. Скажіть їм, хай перестануть, – я показав на тих, що сиділи за покерним столом. Вони саме почали нову партію. Дим висів над столом синьою запоною.

      Дарнел глянув на них і перевів погляд