Крістіна. Стівен Кінг

мене вона спитала все те саме про Арні та його машину, бо в нашому домі це швидко перетворилося на найбільшу тему для розмов відтоді, як збанкрутів мамин брат Сід і попросив у тата позику. Я повторив ту саму пісню, гарну й нову. Потім подався нагору спати. Я ледве тягнув ноги, та й у мами з татом, як мені здалося, були свої справи… хоча на цю тему я собі забагато думати не дозволяв, та ви, напевно, і самі це розумієте.

      Елейн була в себе, лежала на ліжку й слухала найновішу добірку суперхітів. Я попросив її зробити звук тихіше, бо лягаю спати. Вона висолопила мені язика. Я такого не дозволяю. Тому зайшов у кімнату й лоскотав її, аж поки вона не пожалілася, що зараз виблює. Я сказав: «Ну, блюй, це твоє ліжко», – і ще трохи її полоскотав. Потім вона натягнула на лице свій коронний вираз «Деннісе, будь ласка, не смійся наді мною, бо це страшенно важливе питання», стала дуже серйозна й спитала, чи правда, що коли пердиш, гази можна підпалити. Так сказала одна її подружка, Керолін Шембліс, але Керолін майже завжди брехала.

      Я сказав їй, щоб спитала у свого мудакуватого бойфренда, Мілтона Додда. Тоді Елейн сильно розлютилася, хотіла мене вдарити й спитала: «Деннісе, ну чому ти завжди такий придурок?» Тому я сказав їй, що гази можна підпалити, це правда, порадив ніколи не пробувати, а потім обійняв (хоча намагався цього уникати – відколи в неї почали рости груди, мені це було ніяково, і лоскотати теж, правду кажучи) і пішов спати.

      А роздягаючись, подумав: «Не так уже й погано скінчився цей день. Навколо мене люди, які вважають мене людиною, і Арні таким вважають теж. Покличу його завтра в гості чи в неділю, позависаємо просто, подивимось гру «Філліз» по ящику чи в якусь дурну настільну гру пограємо, у «Кар’єри», чи «Життя», чи в те старе-добре «Клу», яке завжди напохваті, і позбудемося цього химерного відчуття. Знов усе буде нормально».

      Отож, я ліг спати з повним порядком у голові й мав би одразу ж заснути, але не заснув. Бо порядку не було, і я це знав. Буває так, що все закрутиться, а що воно, у біса, таке, ти й не знаєш.

      Двигуни. Це ще один момент буття підлітком. Навколо стільки двигунів, і часом у тебе в руках опиняються ключі запалювання до кількох із них, і ти їх заводиш, але не знаючи, що то, у сраці, за двигуни чи що вони мають робити. Ти маєш якесь уявлення, і більш нічого. З наркотиками все так, і з бухлом, і з сексом, і часом з іншими штуками – літня робота, завдяки якій у тебе з’являються нові інтереси, якась поїздка, навчальний курс у школі. Двигуни. Тобі дають ключі, кілька підказок і кажуть: «Заводь-но, побачиш, як піде», – і часом цей двигун везе тебе прямцем у кльове життя, сповнене сенсу, а іноді везе навпростець автострадою до пекла й викидає тебе, скаліченого і скривавленого, на узбіччя дороги.

      Двигуни.

      Великі. Як 382-і, які ставили в ті старі тачки. Як Крістіна.

      Я лежав у темряві, перевертаючись із боку на бік, поки простирадло піді мною остаточно зібгалося жужмом, і згадував, як Лебей сказав: «Її звати Крістіна». І чомусь Арні за це вчепився. Коли ми були малими, у нас були самокати, потім з’явилися велики, і я своїм давав імена, але Арні – ніколи. Він вважав, що імена – це для собак,