Крістіна. Стівен Кінг

бо в ту мить, повірте мені, я зовсім не хотів бути його другом.

      Проте (тоді я вже це усвідомив, хай навіть нечітко), можливо, відтепер Крістіна теж мала стати йому другом. Я ще не визначився, чи мені це подобається, хоча в той довгий божевільний день ми з її ласки пережили велику хрінотінь.

      Коли ми підкотили до тротуару перед його будинком, я спитав:

      – Чувак, з тобою все буде в порядку?

      Арні вимучено всміхнувся.

      – Ага, не пропаду, – і зі смутком в очах подивився на мене. – Знаєш, знайди собі краще щось інше для доброчинності. Фонд для сердечників. Ракове товариство. Щось таке.

      – Ой, та ну тебе.

      – Ти розумієш, що я маю на увазі.

      – Якщо ти маєш на увазі, що ти плаксій, то Америку ти для мене не відкрив.

      На ґанку загорілося світло, і з будинку вилетіли Майкл і Реджина – мабуть, хотіли подивитися, хто це приїхав: ми чи поліція штату, яка має повідомити, що їхнє єдине укохане дитятко збила машина на хайвеї.

      – Арнольд? – пронизливо-верескучим голосом погукала Реджина.

      – Деннісе, звалюй пошвидше, – Арні всміхався тепер більш щиро. – Тобі ця хрінь не потрібна.

      Він вибрався з машини й слухняно сказав:

      – Привіт, мамо. Привіт, тату.

      – Де ти був? – спитав Майкл. – Ми тут з твоєю матір’ю, юначе, місця собі не знаходимо!

      Арні казав правду. Сцени сімейного возз’єднання мені були ні до чого. Я глипнув у дзеркало заднього виду й побачив, як він стоїть – такий самотній і вразливий. А потім ті двоє налетіли на нього, огорнули собою й повели, наче вівцю, у своє гніздо за 60 000 баксів, стопроцентно виливаючи на нього всю силу своїх найсвіжіших знань про батьківство, почерпнутих на тренінгу з батьківської ефективності чи ще якомусь семінарі. Річ була в тому, що в них це все було дуже раціонально. У тому, яким став Арні, була дуже велика їхня заслуга, але вони були занадто, трясця твоїй матері (і батьку), раціональні, щоб це помітити.

      Я ввімкнув радіо й зловив хвилю «FM-104», де тривав блок розваг вихідного дня і Боб Сіґер та «Сілвер Буллет Бенд» співали «Досі такий самий».[31] Випадковий збіг був дещо аж занадто жахливо ідеальним, тому я покрутив ручку й знайшов гру «Філліз».[32]

      «Філліз» програвали. Нічого дивного. Усе згідно з ходом подій.

      7 / Нічні жахіття

      Я «роудраннер», кицю,

      Не спіймати мене.

      Я ж «роудраннер», кицю,

      Стережися мене.

      Може, спробуєш взяти гору.

      Ось побачиш, мала.

      Відійди! Назад!

      Хай не бачать ці очі твій сором![33]

Бо Діддлі

      Коли я приїхав додому, тато з сестрою сиділи на кухні, їли сендвічі з коричневим цукром. Одразу дав про себе знати голод, і я згадав, що так і не повечеряв.

      – Де це тебе, Бос, носило? – спитала Елейн, не підводячи погляду від свого «16», чи «Крім», чи «Тайґер Біт»,[34] не знаю, що вона там читала. Босом вона мене називала

31

Роберт Кларк «Боб» Сеґер (нар. 1945 р.) – американський співак, композитор, гітарист і піаніст. 1973 року заснував гурт «Silver Bullet Band». Їхня пісня «Досі такий самий» («Still the Same») була одним із численних хітів гурту.

32

Професійна бейсбольна команда з міста Філадельфія, штат Пенсильванія.

33

I’m a roadrunner, honey, / And you can’t catch me. / Yes, I’m a roadrunner, honey, / And you can’t keep up with me. / Come on over here and race, / Baby, baby, you’ll see. / Move over, honey! Stand back! / I’m gonna put some dirt in your eye! (англ.)

34

Назви підліткових журналів.