Крістіна. Стівен Кінг

не проблема, – сказав я. – Привезу я тобі шину.

      – Тільки якщо ти хочеш, Деннісе. Я знаю, що вже скоро стемніє.

      – Усе нормально, – запевнив я.

      – Містере? – озвався хлопчик, злизуючи шоколад з пальчиків.

      – Що? – спитав Арні.

      – Мама каже, ця машина – какашка.

      – Так, – проспівала дівчинка. – Бяка-кака.

      – Бяка-кака, – повторив Арні. – Як глибокодумно, правда ж, дітки? Ваша мама хто, філософ?

      – Ні, – заперечив хлопчик. – Вона Козоріг. А я Терези. А моя сестра…

      – Я туди й назад, – грубувато перебив я.

      – Добре.

      – Не гарячкуй.

      – Не бійся, я нікого кулаками не міситиму.

      Я бігцем припустив до своєї машини. А вже сідаючи за кермо, почув, як дівчинка голосно питає в Арні:

      – А чому в тебе таке страшнюче лице?

      Я проїхав півтори милі до вулиці, названої на честь Джона Фіцджеральда Кеннеді – Дж-Ф-К-драйв. Моя мати, яка виросла в Лібертівіллі, розповідала, що за часів, коли Кеннеді вбили в Далласі, це була центральна вулиця одного з найжаданіших районів для мешканців містечка. Імовірно, перейменування старого Барнсволоу-драйв на честь убитого президента було нещасливим, бо з початку шістдесятих район довкола тієї вулиці занепав і перетворився на приміський торговельний ряд. Був тут кінотеатр просто неба, а ще «Макдональдз», бургерні «Бургер Кінг» та «Арбіс» і боулінг «Біґ Твенті Лейнз». Також були штук із вісім-десять автосервісів, бо Дж-Ф-К-драйв веде до платної швидкісної магістралі «Пенсильванія».

      Купити шину для Арні – що, здавалося, могло бути простіше? Але в перших двох сервісах, куди я заїхав, було самообслуговування, там навіть мастила не продавали; тільки бензин і недоумкувате дівчисько в будці з куленепробивного скла, яке сидить перед комп’ютером, почитує жовтий журнальчик і катає в роті клубок жуйки «Баблішез», такий великий, що ним міг би вдавитися міссурійський мул.

      Третім автосервісом виявився «Тексако», і шини там продавали. Я зміг купити для Арні чорну шину, яка би підійшла до його «плімута» (змусити себе називати її, цю машину, на ім’я, тобто Крістіною, навіть подумки, я не міг) лише за двадцять вісім п’ятдесят плюс податок, але там працював лише один продавець, і він мусив надівати шину Арні на колесо й одночасно наливати бензин. Операція затяглася більш ніж на сорок п’ять хвилин. Я запропонував хлопцеві заправляти машини замість нього, а він хай займеться колесом, але він сказав, що бос його пристрелить, якщо про це почує.

      На той час, коли змонтована шина лежала в моєму багажнику, а я заплатив хлопцеві два бакси за роботу, світло раннього вечора вже розчинилося в темному фіолеті сутінків. На землі лежали довгі оксамитові тіні від кущів, і повільно виїжджаючи назад на вулицю, я побачив, як останнє світло дня майже горизонтально лягає на засмічену смугу простору між «Арбіс» та боулінгом. Те світло, його золотавий потік, було майже жахливим у своїй дивній несподіваній красі.

      Раптом задушлива паніка поповзла, неначе сухий вогонь, моїм горлом