Крістіна. Стівен Кінг

друга на асфальті й станцює «кул джерк»[26] на його поламаних кістках.

      Я тихо зупинив машину й вийшов з неї, мало не побіг до них.

      – Усе, набридло з твоїми прищами ляси точити! – проревів татусь. – Ану забрав її, кажу! Зараз же!

      У нього був великий приплюснутий ніс із сіткою судин. Щоки почервоніли до кольору нової цегли, а під коміром сірої саржевої робочої сорочки напиналися на шиї вени.

      – Я на спущеному колесі не поїду, – заявив Арні. – Я вже вам це казав. Ви б теж не поїхали, якби це була ваша машина.

      – Ти зараз в мене сам на спущеній шині поїдеш, піццомордий, – татусь явно налаштувався на те, щоб показати своїм діткам, як дорослі люди вирішують свої проблеми в Реальному Світі. – Ти свою брудну чортопхайку перед моїм будинком не паркуватимеш. І не дратуй мене, малий, бо буде боляче.

      – Нікому боляче не буде, – утрутився я. – Заспокойтеся, містере. Дайте нам усе виправити.

      Арні кинув на мене погляд, сповнений вдячності, і я побачив, який він переляканий – був і досі є. Як вічний аутсайдер, він знав, що є в ньому щось таке, Бог його знає, що, але через це «щось» мужикам певного типу вічно хотілося вимісити його кулаками до напівсмерті. Напевно, він був переконаний, що це станеться знову – та тільки цього разу він не відступить.

      Чоловік метнув погляд на мене.

      – Ще один, – сказав він, мовби дивуючись, скільки ж це гівнюків у світі розплодилося. – То вам обом дати прикурити? Цього ви хочете? Я можу, не сумнівайтеся.

      Так, я добре знав таких типів. Якби він скинув десять років, то був би одним з тих у школі, хто вважав, що це збіса весело – вибити Арні підручники з рук, коли він іде в клас, чи запхати його в душ після фізри в одязі. Вони, такі пацани, ніколи не міняються. Просто дорослішають і захворюють на рак легенів через усі ті викурені «Лакі Страйки» чи виходять з ладу через емболію судин головного мозку в п’ятдесят три або десь так.

      – Ми не хочемо давати вам прикурити, – сказав я. – Господи, та в нього ж шину спустило! Невже у вас самого ніколи не спускало?

      – Ральфе, я хочу, щоб вони звідси забралися, – свинувата дружина вийшла на ґанок. Її голосок звучав пискучо і схвильовано. Видовище було куди кращим, ніж у «Шоу Філа Донаг’ю».[27] За розвитком подій уже спостерігали інші сусіди, і я, знову відчуваючи величезну втому, яка раптом навалилася, подумав, що скоро хтось неодмінно викличе копів, якщо вже не викликали.

      – У мене ніколи не спускало, і я ніколи не лишав старий уламок брухту перед чиїмсь будинком на три години, – прогримів Ральф. Я бачив, як на його вишкірених зубах у сяйві західного сонця блищить слина.

      – Минула година, – тихо виправив я, – чи менше.

      – Ти тут мені не мудряч, малий, – сказав Ральф. – Мені воно до лампади. Я не такий, як ви. Я заробляю на життя. Додому приходжу втомлений, нема часу на суперечки. Зараз же приберіть це.

      – У мене в багажнику лежить запаска, – пояснював я. – Якби

26

«Cool Jerk» – пісня 1966 року, танцювальний хіт, який спершу виконував гурт «The Capitols».

27

Філ Донаг’ю (нар. 1935 р.) – американський журналіст, телеведучий і режисер, якому приписують створення такого телевізійного жанру, як ток-шоу.