Крістіна. Стівен Кінг

пластикової фантастики, яка прикрашала її газон (два рожеві фламінго, чотири чи п’ять кам’яних каченят вервечкою позаду великої кам’яної мами-качки й дуже гарної пластикової кринички для загадування бажань з пластиковими квітами, посадженими в пластикове відро). Жінка відчайдушно потребувала послуг дієтолога й особистого тренера.

      – Не ставте тут цю гидоту, – сказала вона ротом, повним жувальної гумки. – Не можна, щоб перед нашим будинком стояла ця купа брухту, я сподіваюсь, ви це розумієте.

      – Місіс, – відповів їй Арні. – У мене спустило колесо. Я заберу машину звідси одразу ж, як тільки…

      – Не можна залишати тут цей брухт, я сподіваюсь, ви це розумієте, – до сказу тупо твердила вона. – Мій чоловік от-от буде вдома. Він буде проти, щоб перед будинком стояла списана на брухт машина.

      – Це не брухт, – відрубав Арні, і щось у його тоні змусило жінку відступити на крок назад.

      – Синку, ти зі мною таким тоном не говори, – гордовито мовила у відповідь розкоровіла королева бібопу. – Мій чоловік може й на пустому місці озвіріти.

      – Слухайте, – почав Арні тим самим загрозливим рівним голосом, яким відповідав Майклові та Реджині, коли вони поперли на нього катком. Я сильно стиснув його плече. Нам не потрібні були ще якісь сварки.

      – Дякую, місіс, – сказав я. – Ми зараз же її звідси заберемо. Вона так швидко зникне, що ви будете думати, чи не галюцинація вам з цією машиною привиділася.

      – Дивіться мені, – сказала вона й тицьнула великим пальцем у мій «дастер». – А твоя машина перекриває мені доріжку.

      Я відігнав «дастер» назад. Вона подивилась, як я це зроблю, а потім посунула назад у будинок, де у дверях уже скупчилися хлопчик і дівчинка, обоє малі. І вже свинуваті. Кожне наминало смачне поживне шоколадне тістечко у вигляді хот-доґа.

      – Що там таке, ма? – спитав хлопчик. – Що з машиною того дядька, ма? Що там?

      – Заткнися, – відрізала королева бібопу й потягла обох дітлахів усередину. Обожнюю бачити таких освічених батьків; це дає мені надію на майбутнє.

      Я підійшов до Арні.

      – Ну, – сказав я, здобувшись на один-єдиний дотеп, до якого міг додуматися, – нічого страшного. Її ж тільки внизу спустило, правда ж, Арні?

      Він блякло всміхнувся.

      – Деннісе, у мене проблемка, – сказав він.

      Я знав, у чому його проблема: немає запаски. Арні знову витягнув свій гаманець (мені щоразу було боляче дивитись, як він це робить) і зазирнув усередину.

      – Треба купити нову шину, – сказав він.

      – Та напевно. Відновлену…

      – Ніяких відновлених. Не хочу починати з такого.

      Я промовчав, але озирнувся на свій «дастер». У мене самого були дві відновлені шини, і, як на мене, бігали вони зовсім непогано.

      – Як думаєш, скільки може коштувати новий «Ґуд’єр» чи «Фаєрстоун»?

      Я знизав плечима й подумки порадився зі своїм внутрішнім автомобільним бухгалтером, який вважав, що Арні зміг би купити нову шину з чорними стінками без наворотів приблизно за тридцять п’ять доларів.

      Діставши дві двадцятки, він простягнув