Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок. Ганна Ткаченко

сочили. – І, вдавши, що нічого не сталося, мовчки пішов у двір, за ним і всі інші попленталися.

      Сходило сонце, червоноармійці почали вмиватися, а Сава знову пішов поїти коней, бо руки на ніч йому вже забули зв’язати, але втекти він все одно не ризикнув. «Якби були всі чужі, то, може, і наважився б, а Дем’ян свій, все тут знає, і дружків його в селі багато, від тої нечисті не сховатися», – таке крутилося на думці аж до ранку, переплутуючи план втечі, який не виходив з голови.

      – Дядько все-таки молодець, – сказав Микола, тримаючись за свою руку після ранішньої перев’язки.

      – Непоганий, хоч і контра. Коней сіном вдосвіта нагодував і до колодязя повів. А Дем’ян ще спить, хильнув, мабуть, багацько, навіть руки дядькові забув зв’язати, – говорив командир, дивлячись, як один боєць намагається його розбудити.

      – Заходьте снідати, хто вже вмився, бо всі одразу в хаті не поміститесь, – запрошувала Горпина, неначе нічого й не сталося. – Та й ложок так багато у мене немає, по черзі будете, – командувала тепер вона, розуміючи, що всі хочуть їсти.

      Наївшись гарячого Горпининого супу, червоні вояки подобріли, навіть дякувати стали. Потім сіли на коней і зібралися рушати в дорогу. Сава стояв мовчки біля Горпининого плетеного тину і відчував, що про нього зараз згадають. Але що буде потім? «Усе нібито нічого, – думала й собі про це Горпина, – неначе спав гнів у командира, а Дем’ян мовчки витирає рукавом свого трохи скривленого рота після мого свіжого супу. Старалася, як могла, останню солонину поклала, щоб смачніше було, аби обійшлося, буду і я на коліна падати, Миколу просити, тільки б Саву не вбили. Дай-то Боже…»

      – Їдьте з Богом! Щасти вам у дорозі, – щебетала, вдаючи, що забула про випадок у картоплі, а сама не могла ніяк діждатися тієї хвилини, коли їх і на дорозі вже не видно буде. – А ти, Миколо, ввечері перев’яжи руку та не забудь мазь прикласти, – наказувала строго, щоб не мовчки стояти.

      – Рушаймо, хлопці! Вперед! – скомандував командир.

      – Як, а дядька Саву? – закричав не своїм голосом Дем’ян, від чого Сава аж стрепенувся і чекав свого вироку.

      – Я візьму його собі у поводирі, він смирний, добре місцевість знає, мене навпростець через село проведе, так надійніше буде, – обізвався Микола. – Коня для себе знайдеш, дядьку? Тільки швидко, щоб часу не гаяти! – вже наказував тому, не чекаючи відповіді командира.

      – Звичайно, знайду і тебе проведу, – зрадів Сава такій роз в’язці.

      – Ти знаєш, що це за боєць? – вирячив командир на Саву свої булькаті очі. – Він самому Щорсу доручення везе. Коли щось не так буде, то ми тебе з-під землі дістанемо! – вихопив пістолет із кобури.

      – Та куди мені подітися від своєї землі! І чи я собі ворог? Сім’я у мене тут живе, мирний я чоловік, Дем’яну і тому зла не чинив. – Підняв руки вгору та згоден був божитися навіть, аби тільки не передумали.

      – Тоді прощавай, Миколо, та про нас не забудь Щорсу розказати. Може, ще колись зустрінемося, – сказав командир на прощання, а глянувши на Саву,