Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок. Ганна Ткаченко

Читать онлайн.
Название Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок
Автор произведения Ганна Ткаченко
Жанр Современная зарубежная литература
Серия
Издательство Современная зарубежная литература
Год выпуска 2006
isbn 978-966-14-9469-4, 9789661494687



Скачать книгу

напився холодної води, аж на душі легше стало. Може, останній раз, хто знає, що кому в голову прийде. Тільки за що?

      Микола промовчав, зв’язав дядькові руки, бо бійці уже поверталися до двору. Заводили коней і збиралися спати на сіні.

      – Командире, коней же напоїти треба, – звернувся до нього Сава. – Колодязь через дві хати. Відро прив’яжіть до ціпка і діставайте. Дем’ян знає як.

      – А ти що, коней досі не напоїв? – здивувався командир, повернувшись.

      – Коли? Я ж контру стеріг! – розвів той руками. – Нехай він сам і тягає воду, коней багато, а я постережу його. Даремно з ним возився, чи що? – кричав Дем’ян уже на Саву.

      – Я не проти, бо засидівся тут, та й руки в мене позатікали від вашої мотузки, – простягнув їх Миколі, а той на очах у командира швидко їх розв’язав. Раз ніхто його не спинив, він з радістю поспішив поїти коней, а Дем’ян неохоче поплентався за ним.

      – А дядько наче не такий і поганий, – знизав командир плечима, дивлячись на Миколу, та все ж вагався: чи правильно робить, бо Микола завтра Щорса побачить, то що про нього розкаже?

      – Я теж такої думки. Спокійний чоловік, опору не чинить, нема за що його вбивати. Ревком сам нехай розбирається на місці, – пропонував упевнено Микола, який мав більшовицький стаж аж два роки.

      – І я такої думки, – полегшено зітхнув командир. – Ми ще до ранку придивимося до нього, і коли щось не так, то вранці й вирішимо, як з ним бути, – поглядав через невисокий плетений тин на Саву, який вміло тягав воду з колодязя і напував коней. – А що, робити вміє, і руки не як у пана, може, і відпустимо.

      – Товаришу комісаре! – кричала з сіней Горпина. – Ви мостіться на сіні, а пораненому я в хаті постелила, бо засне надворі та руку застудить. Воно-то літо і вдень жарко, але земля після дощів сирістю віддає.

      – Бач, як за тебе хвилюється, – підморгнув той Миколі, – йди слідом та роби що кажуть, – вперше посміхнувся, показавши свої жовті прокурені зуби.

      – Заходь, хлопче, будеш мене з дітьми охороняти від своїх бійців, боюся я їх, а тобі довіряю, очі в тебе добрі, не такі, як у інших, – зізналася Горпина вже в хаті. – Чоловік поїхав на косовицю аж до Десни, а я сама. І треба ж, якраз у цей час то білі, то червоні. Швидше б пережити все. Ти смирний, неначе свій, чого про інших сказати не можу. Лягай на лавці, я там кожуха старого постелила і подушку поклала, а я з дітками на полику буду.

      Сама зачинила двері на всі засови та гачки, потай поклала під свою подушку сокиру про всяк випадок, перехрестилася й замовкла. Ніч у ці літні дні дуже коротка, тому вона, наморившись за довгий день, намагалася заснути, але не могла, бо перемагав страх. Згодом заспокоїлася та й засопіла. Прокинулася рано від фиркання коней, коли надворі тільки сіріло. Заметушилася одразу, швидко розтопила піч і в п’яти горшках, які були в господарстві, поставила варити суп. Микола солодко спав на лаві, у дворі теж було тихо, лише Сава поглядав на неї, коли вона виходила за дровами. «Не спить, бідний. І за що йому такі муки?» – думала Горпина і хотіла допомогти, але не знала як. Узявши плетену корзину та лопату, пішла