Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок. Ганна Ткаченко

коли проїжджали останні ряди, хтось голосно закричав:

      – То це ж контра! Ви кого відпустили? Це ж точнісінько такий, яких ми наздоганяємо! А може, відстав чи розвідником у них служить? Шпіон! Це дядько Сава з Березівки, купець він. Бач як прикинувся перед вами, лахміття на себе надів, він ніколи в такому не ходив! – кричав щосили Дем’ян Соломко, який теж був з того села.

      Пішов битися за радянську владу, бо дуже вона йому в душу запала. На землі робити він не любив, та не дуже і вмів. Батько його теж так працював, наймався інколи, міг пропити зароблене, а мати ледь кінці з кінцями зводила, бо дітей багато було. «У червоних непогано, їсти дають, махорку, ще і вдягтися можна в добру одежу, інколи маєтки грабували, та і простих людей не дуже жаліли», – почути можна було від таких, як Дем’ян.

      – Ану, схопіть грамотного того, нехай ще раз розкаже, хто він такий! – подав команду командир і знову покосився на Саву.

      Два червоноармійці зірвалися з коней і вмить зв’язали Саві руки. До них приєднався і Дем’ян, який пильно придивлявся до земляка, сопів, бо відчував, що прийшов його час показати себе. Інші пропустили таку птицю, а він упізнав. Чим не герой?

      – Та він, точно він! Руденко, а звуть Савелієм Афанасійовичем, – доповідав командирові, вигинав колесом груди, точнісінько як півень на подвір’ї. – Де був, дядьку? Розкажеш сам чи будеш чекати, поки під дихало тобі дадуть? – цідив крізь зуби мало не в саме обличчя.

      – Не сказав одразу, бо не знав, що за люди їдуть. Самі розумієте, як воно зараз. Щойно білі були, всі поля вигарцювали, стрілянину в лісі й зараз ще чути. Так що вибачайте, – виправдовувався той як міг.

      Він не любив кланятися і зараз не став, лише глянув на командира, який гордо сидів на коні, поклавши одну руку на кобуру з наганом.

      – Так, так… Кажеш, купець.

      – Купець, командире. Ходив у Чернігів, узнавав, як справи у торговельному плані, може, що виросте цього літа і в нас, то все одно продавати доведеться.

      – Не прийдеться, – косо глянув той на нього. – Весь хліб робітникам у міста піде, які за народну владу борються. А ти свій хліб віддаси?

      – Я проти влади ніколи не йшов, що скаже, те й робитиму. А нам за нього платити будете і якими? У нас зараз різні гроші ходять, одні керенки дають, другі – миколаївські, треті рублями розраховуються. Та тільки різниця велика між ними.

      – А ось таких ти не бачив? – Комісар, скрутивши дулю, намагався дотягти її до Савиного обличчя. – Пролетаріату революції він буде за гроші продавати! – крикнув щосили, поглядаючи то на військо, то на Саву.

      – Давайте я цю контру тут вложу за одну секунду! – просив Дем’ян дозволу, заносячи шаблю над Савиною головою.

      – За що мене вбивати? Я нікому нічого поганого не зробив! А хліб віддам, скільки скажуть. Я ж казав, що проти влади ніколи не йшов, – не хотілося, а благав, відчуваючи, що ця хвилина може стати вирішальною в його житті.

      – Бити контру! – кричав Дем’ян, знову піднімаючи руку з шаблею.

      – Зачекай, гарячий який, бачу, що за революцію