Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок. Ганна Ткаченко

разів кулаком себе у груди. – Ось тільки встановимо радянську владу в цьому селі і в моєму сусідньому, тоді всі взнають, хто такий Дем’ян!

      – Ну, досить тобі, покажеш, тільки ще не завтра, зажди трохи. Мені сказали, що ця жінка лікувати вміє. У нас пораненому треба рану оглянути і перев’язку зробити. Зможеш таке? – звернувся командир до Горпини.

      – Звичайно. Давайте його сюди – що вмію, все зроблю, – відповіла йому.

      – Миколо, показуй свою руку. – Підвів до неї високого русявого парубка зі світлими сірими очима.

      – Ой-йой! Та у тебе, хлопче, вже рука синіє! Хто ж тобі рану так погано обробляв? Так можна і без руки залишитися. Командире, тут не раз, а декілька днів треба лікувати, – зиркнула на того старшого, якого все ж побоювалася.

      – Лікуй сьогодні і завтра вранці, тільки добре лікуй, бо більше часу він не має.

      – Нехай і так, воля ваша. Хлопця тільки шкода, такий молодий, гарний он який. – Горпина за розмовами розрізала пов’язку, яка промокла від крові та засохла від сонця, все поглядаючи на молодого червоноармійця, який, як їй здалося, випадково потрапив у цю компанію.

      Микола зблід від болю, але не подавав виду, лише холодний піт виступив на його лобі й тоненькими цівочками стікав на молоде обличчя.

      – Терпи, знаю, що боляче, але що поробиш, рану чистити все одно треба. Хто ж це тобі таку допомогу надав? Руки б йому відірвати за таку роботу.

      – То я, – зізнався комісар. – Як міг, так і зробив.

      – А то ви не знаєте, чим на війні рани знезаражують? – сказала та знову зиркнула на того сердитого командира. – Природа все передбачила, що виділяється, тим і лікувати треба. Кричатиме, бо пекуче дуже, то недовго, а потім заживе швидко і ніколи гноїтися не стане. А щоб гангрена не пішла, ще й випити можна.

      – Посцяти на руку, а потім ще й випити? І хто тебе такому навчив, чи ти насміхаєшся над нами? – аж скипів командир.

      – Та ні, я серйозно кажу. Тут білого генерала до мене привозили неділі дві тому, він мені й розказав таке. Запевняв, що допомагає, тільки якщо по-свіжому. А цьому революціонерові, чи як вас тепер називати, я своїми відварами трав промила та мазі приклала. За ніч стухне, завтра ще раз зроблю, а потім треба все одно десь лікаря шукати, бо не подобається мені його рука. Діло тут серйозне, а хлопець ще дуже молодий. Яка ж дівка за безрукого заміж вийти захоче! – додала, ніби жартуючи.

      – То ти і білим, значить, допомагаєш? – тепер пильніше придивлявся до неї комісар.

      – Вони хіба не люди? Та й куди мені подітися від вас, – сказала та й сама налякалася. – Приїхали оце, як і ви, ще й наган наставили, то мазала, протирала і перев’язувала, бо жити хочеться. Чому я повинна помирати у своїй хаті? Я зла нікому не роблю, – ніби виправдовувалася, але жартома.

      – То ти і стіл їм накривала, а недопиту горілку нам поставила? – здогадався командир.

      – Не ставила, не встигла, правду кажу. Поки перев’язувала, вони самі знайшли моє сало і яйця, і горілку – мабуть, голодні були. Та і що його шукати, воно все в коморі,