Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок. Ганна Ткаченко

документи їм не такі здалися. Приїхали ні з чим. Добре, що вдвох були, а то ще б і ви не повірили. А зараз… Так і пильнуй. Люди кругом говорять різне. Скрізь жаліються, що грабують дуже і свої, і чужі, – хрумтів він солоним огірком та розповідав, що чув.

      – Хто ж, Саво, свої, а хто чужі? І як розібратися? Про це що кажуть? – питав Левенець, уважно слухаючи Савину розповідь.

      – Оце ти правильно підмітив, бо я просто так сказав, а щоб відповісти тобі, то ще чи вийде. Ну, скажімо, війська Антанти – чужі?

      – Звичайно, чужі, – відповідали хором.

      – А денікінці – теж чужі? – наполягав Сава на відповіді, підвищуючи голос.

      – Хто знає. То ж білі генерали, вони за ту Росію, що при цареві була.

      – А петлюрівці – чужі? – ніби екзаменував своїх приятелів, розчервонівшись від горілки.

      – Мабуть, ні, бо вони за Україну, – сумнівалися поважні гості.

      – А в нас кажуть, що і вони чужі, – підправляв Ковшар. – Дійсно, як тут розібратися?

      – Ще там різні білогвардійські полки є, то вони які? – продовжував питати Сава.

      – Мабуть, свої.

      – А козаки донські й кубанські? – промовив голосно та допитливо поглянув.

      – Свої вони, Саво, свої, – махав обома руками Левенець. – Там правнуків наших чернігівських козаків багато, які туди повтікали після розгрому Запорозької Січі, а дехто й раніше. Як же вони можуть чужими нам бути, коли одна кров?

      – Воно-то так, але грабують усі війська українські села, немов чужі. Усе витовкли на полях, а те, що спромоглося вирости, забрали чи згоріло від їхніх гармат. Бідують люди, ой, як бідують! – хитав Сава головою.

      – Усі грабують, а більшовики дивляться, чи що? – подав голос інтелігентний Архип.

      – Більшовицькі загони таке в селах виробляють, що ви навіть уявити не можете. От що таке продрозкладка – чули?

      – Ні, це щось нове, – аж стрепенувся Ковшар. – Кожен день щось нове. Тільки прокинувся, а воно вже сталося!

      – Загони з військових та робітників Росії, в основному з великих міст, приїжджають у села і забирають все, що під руку попаде, а людей у комуну заганяють. Не повірите – як худобу!

      – Чи насправді воно так, Саво? Чи хто просто розказав та прибрехав, може? – уточнював Ковшар, потираючи вже не бороду, а шию, бо, видно, душили його такі новини.

      – Сам не бачив, а розказували з різних країв, так що все по правді виходить, – сердився за недовіру Сава.

      – Ми і тут про комуну чули, але то не про нас, – не вгамовувався Левенець, ближче підсуваючись до Сави. – То де ж тоді наша Центральна рада, про яку ми раніше толкували? – питав він, бо не дуже розумів ту політику, а на раду весь час надіявся.

      – Не дадуть нам на ноги зіп’ятись, не сподобалась їм наша Центральна рада. Задушать тепер Україну. Росія-матушка не бажає позбутися своєї житниці. І вона душить, і всі інші. Кожен хоче собі хоч клапоть відірвати, коли всю взяти не виходить. Боротьба не на життя, а на смерть іде, – почули у відповідь ніби вирок, навіть Проня за ширмою зойкнула.

      – Так,