Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок. Ганна Ткаченко

Читать онлайн.
Название Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок
Автор произведения Ганна Ткаченко
Жанр Современная зарубежная литература
Серия
Издательство Современная зарубежная литература
Год выпуска 2006
isbn 978-966-14-9469-4, 9789661494687



Скачать книгу

документи їм не такі здалися. Приїхали ні з чим. Добре, що вдвох були, а то ще б і ви не повірили. А зараз… Так і пильнуй. Люди кругом говорять різне. Скрізь жаліються, що грабують дуже і свої, і чужі, – хрумтів він солоним огірком та розповідав, що чув.

      – Хто ж, Саво, свої, а хто чужі? І як розібратися? Про це що кажуть? – питав Левенець, уважно слухаючи Савину розповідь.

      – Оце ти правильно підмітив, бо я просто так сказав, а щоб відповісти тобі, то ще чи вийде. Ну, скажімо, війська Антанти – чужі?

      – Звичайно, чужі, – відповідали хором.

      – А денікінці – теж чужі? – наполягав Сава на відповіді, підвищуючи голос.

      – Хто знає. То ж білі генерали, вони за ту Росію, що при цареві була.

      – А петлюрівці – чужі? – ніби екзаменував своїх приятелів, розчервонівшись від горілки.

      – Мабуть, ні, бо вони за Україну, – сумнівалися поважні гості.

      – А в нас кажуть, що і вони чужі, – підправляв Ковшар. – Дійсно, як тут розібратися?

      – Ще там різні білогвардійські полки є, то вони які? – продовжував питати Сава.

      – Мабуть, свої.

      – А козаки донські й кубанські? – промовив голосно та допитливо поглянув.

      – Свої вони, Саво, свої, – махав обома руками Левенець. – Там правнуків наших чернігівських козаків багато, які туди повтікали після розгрому Запорозької Січі, а дехто й раніше. Як же вони можуть чужими нам бути, коли одна кров?

      – Воно-то так, але грабують усі війська українські села, немов чужі. Усе витовкли на полях, а те, що спромоглося вирости, забрали чи згоріло від їхніх гармат. Бідують люди, ой, як бідують! – хитав Сава головою.

      – Усі грабують, а більшовики дивляться, чи що? – подав голос інтелігентний Архип.

      – Більшовицькі загони таке в селах виробляють, що ви навіть уявити не можете. От що таке продрозкладка – чули?

      – Ні, це щось нове, – аж стрепенувся Ковшар. – Кожен день щось нове. Тільки прокинувся, а воно вже сталося!

      – Загони з військових та робітників Росії, в основному з великих міст, приїжджають у села і забирають все, що під руку попаде, а людей у комуну заганяють. Не повірите – як худобу!

      – Чи насправді воно так, Саво? Чи хто просто розказав та прибрехав, може? – уточнював Ковшар, потираючи вже не бороду, а шию, бо, видно, душили його такі новини.

      – Сам не бачив, а розказували з різних країв, так що все по правді виходить, – сердився за недовіру Сава.

      – Ми і тут про комуну чули, але то не про нас, – не вгамовувався Левенець, ближче підсуваючись до Сави. – То де ж тоді наша Центральна рада, про яку ми раніше толкували? – питав він, бо не дуже розумів ту політику, а на раду весь час надіявся.

      – Не дадуть нам на ноги зіп’ятись, не сподобалась їм наша Центральна рада. Задушать тепер Україну. Росія-матушка не бажає позбутися своєї житниці. І вона душить, і всі інші. Кожен хоче собі хоч клапоть відірвати, коли всю взяти не виходить. Боротьба не на життя, а на смерть іде, – почули у відповідь ніби вирок, навіть Проня за ширмою зойкнула.

      – Так,