Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок. Ганна Ткаченко

то я тобі і скажу по-нашому, по-сільському: якби Дем’ян був роботящий, йому ніколи було б по полях скакати, бо роботи вдома багато, а коли пішов до вас, значить, від роботи втік і легкого шматка хліба шукає. Чи не так? Зараз Дем’яну є що їсти, от він і вислужується перед тобою, а коли буде щось не так, до інших піде, де суп жирніший та махорки більше. Таких вояк зараз багато, сам знаєш. А Сава в літах, уже немолодий, батьковою справою займається, колись удвох їздили, тепер і сам навчився. Люди хлібець зберуть, а куди його подіти? Копійчина кожному потрібна. От він візьме та й продасть. Лад у селі був. А чи багатий? Не думаю. Хата трохи краща, ніж моя, та в новому кожусі ходить взимку. Чесний він і серйозний, ніхто не скаже, що він когось обдурив чи збрехав. Це раніше так у нас було, а зараз – які там торги! Може, і ходив куди до родичів, бо зерна в селі немає, торішнє все забрали, а нове ще не визріло. Багато влад бачили за останні роки, але великої різниці між ними не було, ми потрібні всім як раби – вирости і віддай. Може, ваша кращою буде, обіцяєте гарно. Владі ми підкоряємося, і бідніші, і багатші, бо ми покірний люд, аби тільки не знущалися з нас. – Горпина затихла на тих словах, бо відчувала, що й так багато наговорила, може, що й не сподобалося тому комісарові, хто знає, що він за птиця. – Вечеряй і ти, комісаре, бо хлопці поїдять, а ти голодний залишишся. Я ще борщику з печі вийму. На всіх мало буде, а вам з Миколою вистачить голод у животі придушити.

      Горпина вийняла борщ, налила його в миску і поставила перед комісаром та пораненим Миколою. Червоноармійці пили, їли, почали вже і махорку у шматки газети закручувати.

      – Е, ні, хлопці, палити у двір, бо у мене діти малі, – показала на піч, звідки виглядало дві пари очей. – Виходьте на свіже повітря, у хаті й так не продихнути, – насмілилася повторити. – Та Дем’яна позвіть, хоч щось у рота вкине, а то важності такої на себе напустив, ще з голоду помре на вашій службі. Невелику птицю впіймав, Сава і так нікуди не дінеться, – тепер вона командувала, вирішивши, що все в неї вийде.

      Комісар через невеликий двір попрямував на вулицю, а згадавши про Дем’яна, який сидів у Горпининому дворі поряд із Савою, уже через тин крикнув йому:

      – Йди в хату та поїж, а то спочатку про горілку кричав, а тепер і про хліб не питаєш. Йди, бо на сало вже запізнився, шкурки і ті поїли. Той дядько сам посидить, невелике цабе.

      – Я пригляну за ним, – пообіцяв Микола. – Усе одно палити не навчився, – мостився під яблунею на колоді. – Сідайте, дядьку, біля мене, не кусаюсь, – запрошував Саву.

      – Хто вас там знає, що у вас на думці. Чесному чоловіку руки зв’язати, – бурчав той невдоволено, але не проти був присісти в холодку хоч на хвилину. – Руці легше стало? – кивнув на полотняну пов’язку. – Ця жінка вміє лікувати, у неї всі в роду лікували.

      – Я знахарям не вірю. А ця, видно, діло своє знає. На матір мою дуже схожа.

      – Звідки ти будеш? По говору чую, що не з наших країв, нібито з Петрограда.

      – Звідти. Як це ви вгадали?

      – Яблука возив туди продавати та ще багато чого. А ти, хлопче, як думаєш: залишать