Чотири після півночі (збірник). Стівен Кінг

закладаюсь. Ну, такого більше не станеться. Наш містер Тумі утнув свій останній фокус.

      Він знову подивився на дівчину. Вона понурила голову; волосся журливо звисало їй на обличчя; вона глибоко вдихала повітря уривчастими, сльозливими схлипами.

      – Вона жива, Бетані? – м’яко запитав Нік.

      – Я… я… я… я…

      – Чайна чашка, Бетані.

      – Чайна чашка! – крикнула Бетані, піднявши на нього свої мокрі, почервонілі очі. – Я не знаю. Вона була жива, коли я… розумієте, побігла по вас. Зараз, може, вона вже й мертва. Він її справді сильно вдарив. Господи, ну чому ми в це вляпалися з таким йобаним психом? Хіба нам без цього не вистачало лиха?

      – І ніхто з вас, хоча ви мусили б наглядати за цим парубком, не має жодного уявлення, куди він дівся після нападу, так?

      Бетані затулила долонями обличчя і заридала. В цьому була вся відповідь, якої бодай хтось міг потребувати.

      – Не треба так суворо на неї, – тихо промовив Алберт і обняв Бетані за талію. Вона поклала голову йому на плече і заридала ще тужливіше.

      Нік делікатно відсторонив юну пару вбік.

      – Якщо мені варто когось ганити, Козирю, то це самого себе. Я мусив би залишитися там. – Він обернувся до Браяна. – Я повертаюся в термінал. Ви – ні. Містер Дженкінс тут майже напевне правий; часу в нас обмаль. Не хочу думати, як мало ми його маємо. Заводьте двигуни, але літак поки що не рухайте. Якщо дівчинка жива, нам потрібен трап, щоб занести її на борт. Бобе, ви до підніжжя трапа. Стерегти проти того мудака Тумі. Алберте, ви йдете зі мною.

      Потім він сказав таке, від чого всі закрижаніли.

      – Я замалим не сподіваюся, що вона вже мертва, помилуй мене Господи. Якщо так, це заощадить нам час.

      2

      Дайна не померла, навіть не знепритомніла. Лорел зняла з неї темні окуляри, щоби витерти піт, який виступив на обличчі дівчинки, і широчезно розплющені, глибоко карі очі Дайни невидюче дивилися в зеленкувато-блакитні очі Лорел. Поза нею стояли пліч-о-пліч, з тривогою дивлячись долі, Дон і Руді.

      – Мені так жаль, – уп’яте повторив Руді. – Я дійсно думав, що він вимкнувся. Вимкнувся впень.

      Лорел його ігнорувала.

      – Як ти, Дайно? – ласкаво спитала вона.

      Як не хотілося Лорел дивитися на дерев’яну ручку ножа, що проросла з переду сукні дівчинки, а відірвати очей від неї їй було несила. Крові було дуже мало, принаймні поки що; коло розміром з кавове горнятко навкруг того місця, де увійшло лезо, та ото й усе.

      Це поки що.

      – Боляче, – промовила Дайна слабеньким голосом. – Важко дихати. І ще гаряче.

      – З тобою все буде гаразд, – сказала Лорел, але очі її знов невблаганно потягнулися до ручки ножа. Дівчинка була дуже маленькою, і Лорел не могла зрозуміти, чому лезо не проштрикнуло її наскрізь. Не могла зрозуміти, чому та досі не померла.

      – …звідси геть, – промовила Дайна. Вона скривилася, і рясний згусток в’язкої крові, повільно спливши з кутика рота, потік їй по щоці.

      – Не намагайся балакати, любонько, – сказала Лорел і відвела вологі кучерики з лоба Дайні.

      – Вам треба забратися звідси геть, – наполегливо повторила Дайна. Голосом лише