Чотири після півночі (збірник). Стівен Кінг

ні… не знаю.

      – Краще, аби ні, – промовив він. – Якщо з’явиться таке подразливе відчуття, намагайся його ігнорувати. І не балакай більше, добре?

      – Не… робіть… шкоди… містеру Тумі.

      У її словах, хоча й промовлених пошепки, прозвучала величезна настійність, величезна доконечність.

      – Ні, серце моє, навіть не думаю про таке. Моє слово.

      – …не… вірю… вам…

      Він нахилився, поцілував її у щоку і прошепотів на вухо:

      – Ні, ти можеш, розумієш… вірити мені, я маю на увазі. А зараз усе, що тобі треба робити, це лежати спокійно і дозволити нам про все подбати. – Він підняв очі на Лорел. – Ви не намагалися витягти ножа?

      – Я… ні, – глитнула Лорел. У горлі в неї застряг гарячий, шорсткий клубок. Той ковток його не порушив. – А треба було?

      – Якби ви це зробили, тут би вже лишалося небагато шансів. У вас є бодай якийсь досвід надання медичної допомоги?

      – Ні.

      – Гаразд. Зараз я розкажу вам, що робити… але спершу хочу знати, чи вигляд крові – чимало крові – не змусить вас зомліти. Тут мені потрібна правда.

      Лорел відповіла:

      – Насправді я не бачила багато крові відтоді, як моя сестра, коли ми з нею гралися в схованки, налетіла на двері й вибила собі два зуби. Але тоді я не зомліла.

      – Добре. Ви не зомлієте і тепер також. Містере Ворік, принесіть мені з отого задрипаного маленького паба, що за рогом, з півдюжини скатертин. – Він усміхнувся дівчинці долі: – Дай мені хвильку або дві, Дайно, і тоді, я думаю, тобі стане набагато краще. Молодий лікар Гопвел завжди такий ніжний з леді – особливо, коли вони такі юні гарнюні.

      Лорел відчула раптове й абсолютно абсурдне бажання простягнути руку й торкнутися волосся Ніка.

      «Що це з тобою? Ця маленька дівчинка, напевне, вмирає, а тобі цікаво, яке на дотик його волосся! Зараз же припини! Як можна бути такою дурепою!»

      «Ну, давай подивимося… Досить дурна, щоб летіти через усю країну на побачення з чоловіком, з яким взагалі зв’язалася через шпальту приватних оголошень у так званому журналі друзів. Досить дурна, щоб планувати переспати з ним, якщо він виявиться доволі показним… і не матиме поганого запаху з рота, звісно».

      «Ох, припини це! Зараз же припини, Лорел».

      «Так, – погодився інший голос у неї в голові. – Ти абсолютно права, це безумство – думати про такі речі, в такий час, і я це покину… але мені цікаво, яким молодий лікар Гопвел міг би виявитися в ліжку. Мені цікаво, чи був би він ніжним, чи…»

      Лорел пересмикнуло, їй подумалося – чи не так починається банальний нервовий зрив?

      – Вони вже близько, – промовила Дайна. – Вам дуже…

      Вона закашлялася, велика бульбашка крові з’явилася між її губами. І луснула, забризкавши дівчинці щоки.

      Бурмотнувши щось, відвернувся Дон Ґефні.

      – …дуже треба поспішати, – закінчила Дайна.

      Життєрадісна усмішка Ніка ані на крихту не змінилася.

      – Я знаю, – сказав він.

      3

      Креґ кинувся через термінал,