Чотири після півночі (збірник). Стівен Кінг

склянку з пивом на поличку. – Що це озна…

      Зненацька на дні склянки нізвідки вибухнула маленька грибоподібна хмарка бульбашок. Вони стрімко здіймалися вгору, поширювалися і вибухали на поверхні, формуючи тонку шапочку піни. Нік вирячив очі.

      – Очевидно, – сухо промовив Боб, – потрібна хвилина чи дві, щоби деякі речі підтягнулися. – Він узяв склянку, випив до дна, поплямкав губами. – Пречудове, – зазначив він. Усі задивилися на багатошарове мереживо піни всередині склянки. – Можу сказати, що, поза всякими сумнівами, це склянка найсмачнішого пива, яку я бодай колись випив у своєму житті.

      Алберт налив у склянку ще пива. Цього разу воно лилося вже пінним; шапочка перелилася через вінця, і піна стікала по боках. Склянку взяв Браян.

      – Ви певні, що хочете це випити? – запитав Нік, вишкіряючись. – Хіба не ваша з колегами примовка: «тут пляшка, там штурвал – добовий інтервал»?

      – На випадок подорожей крізь час дія цього правила призупиняється, – відповів Браян. – Можете перевірити. – Він перехилив склянку, випив і голосно розреготався. – Ви праві, – сказав він Бобу. – Це збіса найкраще пиво, яке мені бодай колись траплялося. Скуштуйте пепсі, Алберте.

      Алберт відкрив бляшанку, і всі почули знайоме «пах-хіссс» – базовий елемент сотень рекламних роликів газованих напоїв. Хлопець зробив щедрий ковток. Коли він опустив бляшанку, на губах його грала усмішка… але в очах стояли сльози.

      – Панове, пепсі-кола також сьогодні дуже смачна, – промовив він афектованим голосом метрдотеля, і всі почали сміятися.

      13

      Дон Ґефні наздогнав Лорел і Дайну, якраз коли вони входили в ресторан.

      – Я подумав, буде краще… – почав він і затнувся. Роззирнувся. – От лайно. Де він?

      – Я не… – почала Лорел, але тут же поруч з нею озвалася Дайна:

      – Тихше!

      Її голова повільно оберталася, наче пошуковий прожектор з вимкнутою лампою. На якусь мить у ресторані завмерли геть усі звуки… принаймні ті звуки, які могла почути Лорел.

      – Там, – нарешті промовила Дайна і показала в бік касового апарата. – Він ховається там. За чимсь.

      – Звідки ти знаєш? – запитав Дон зсохлим, нервовим голосом. – Я не чую ні…

      – Я чую, – спокійно сказала Дайна. – Я чую його нігті на металі. І чую його серце. Воно б’ється дуже швидко і дуже важко. Він на смерть переляканий. Мені його так шкода.

      Раптом Дайна звільнила руку з пальців Лорел і рушила вперед.

      – Дайно, ні! – верескнула Лорел.

      Дайна на звернула уваги. Вона йшла до касового апарата, простягнувши руки, нашукуючи пальцями можливі перешкоди. Тамтешні тіні, здавалося, тягнуться до дівчинки, огортають її.

      – Містере Тумі? Вийдіть, будь ласка. У нас нема наміру завдавати вам шкоди. Прошу, не бійтеся…

      Якийсь звук почав здійматися з-поза касового апарата. То було тонке, пронизливе голосіння. То було якесь слово чи щось, що намагалося бути словом, але не мало сенсу:

      – Тиііііііііі!

      Креґ постав з-за своєї схованки