Чотири після півночі (збірник). Стівен Кінг

струснув сірником, кинув його і відірвав інший. Цей загорівся з першого удару. Хлопець відігнув обкладинку книжечки і торкнувся полум’ям інших сірників, точно як Боб Дженкінс був зробив це в ресторані. Цього разу всі вони спалахнули з сухим «фссс»! Алберт задув їх, неначе свічку на дні народження. Щоб досягти результату, дути довелося двічі.

      – Ви розумієте? – запитав він. – Ви розумієте, що це означає? Двобічний рух! Ми принесли з собою власний час! Там, надворі, минуле, я гадаю… і всюди на схід від тієї діри, крізь яку ми пролетіли… але наш час все ще наявний тут! Він все ще зберігається всередині цього літака!

      – Я не знаю, – промовив Браян, але раптом все знову здалося можливим. Він відчув дике, майже непереборне бажання вхопити Алберта в обійми й гатити його по спині.

      – Браво, Алберте! – вигукнув Боб. – Тепер пиво! Спробуйте пиво!

      Алберт відкрутив кришку на пляшці, а Нік тим часом виловив цілу склянку з уламків навкруг перекинутого візка для напоїв.

      – А де ж димок? – запитав Браян.

      – Димок? – спантеличено перепитав Боб.

      – Ну, насправді це не димок, я гадаю, але коли відкриваєш пиво, зазвичай там, при шийці пляшки, з’являється щось таке схоже на димок.

      Алберт понюхав, потім тицьнув пляшку Браяну:

      – Запах.

      Браян понюхав і почав усміхатись. Він не міг втриматися.

      – Боже мій, воно дійсно пахне пивом, хоч з димком, хоч без димка.

      Нік простягнув склянку, і Алберт був радий помітити, що в англійця рука теж не зовсім тверда.

      – Наливайте, – сказав той. – Швидше, друже, мій ескулап каже, що піст погано впливає на старий моторчик.

      Алберт почав наливати пиво, і їхні усмішки зів’яли.

      Пиво було видхлим. Цілком видхлим. Воно просто осіло в склянці для віскі, яку знайшов Нік, схоже на зразок сечі для аналізу.

      10

      – Господи всеблагий, уже смеркає!

      Люди, що стояли біля вікна, озирнулися на Руді Воріка, який приєднався до них.

      – Ви ж мусили стерегти того вар’ята, – зауважив Дон.

      Руді дратівливо відмахнувся:

      – Він вимкнувся, як те світло. Я думаю, той удар поперекидав меблі у нього в голові сильніше, ніж ми собі спершу уявляли. Що тут відбувається? І чому це смеркається так швидко?

      – Ми не знаємо, – сказала Бетані. – Просто чомусь так. Як гадаєте, той навіжений чувак запав у кому чи щось таке?

      – Не знаю, – відповів Руді. – Але якщо так, нам не треба більше за ним наглядати, хіба ні? Ох, Ісусе мій, що за моторошні звуки! Такі звуки, наче в планері з бальсового дерева шарудить ціла зграя накокаїнених термітів. – Здавалося, це вперше Руді геть забув про власний шлунок.

      Дайна підняла обличчя до Лорел:

      – Гадаю, нам варто перевірити, як там містер Тумі, – сказала вона. – Я непокоюся за нього. Я певна, що йому страшно.

      – Якщо він непритомний, Дайно, ми нічого не можемо…

      – Я не думаю, що він непритомний, – тихо промовила Дайна. – Я не думаю навіть, що він заснув.

      Якусь мить Лорел, вагаючись, дивилася на дівчинку, а потім взяла