Невідоме Розстріляне Відродження. Антология

й чекала все, що він скаже щось, знайде якесь слово, скаже, скаже неодмінно. Але він мовчав.

      – Роби, але я б, коли не хотіла, я б нічого не сказав, а…

      – А з радістю переніс це нещастя?

      – Ні. Не роби тепер… Знайду гарного лікаря і щоб я про все знав, а коли гроші…

      Глянула мовчки. Пішла. Підбіг.

      – Ну, чого ти?

      – Іди геть від мене, – руку вирвала…

      Довго чекав Михайло, чи не вернеться, а вона йшла, чекаючи, що дожене.

      Михайло не здогнав її. Вона не повернулася.

      Ввечері запалила світло. Знов думки почали стрибати. Якби він схотів. Сьогодні так у нього визирнуло рило свиняче. Злякавсь. Злякавсь, що прив’яже. Боїться за неї, значить, хоч трошки любить. Якби він сказав щось… Хоч слово одне… Вона б не робила нічого. Не хоче вона… Не хоче. Можна б кинути все і Михайла, і самій жити з дитиною. Ні, коли вже так, то краще б вона мала її від незнайомого зовсім. Ех, Миша! Стиснула руки.

      – Любий, не можу, – шепотіла тихо, і здалося, що він просить її, а вона посміхається: – Ти справді гадав, що зроблю? Дурний!

      Але було порожньо й тихо навколо й Михайло не приходив.

      «…Коли так… Не буде». – Заспокоїлась. Пішла до Галиної кімнати, а там Петро запитав:

      – А скажи, Катерино, хе, хто зробив так, як ми? Велике діло, коли гроші є, то й дурень може дитину спорудити. А так, як ми. Ого!

      – Знов сидите без хліба?

      – Порожньо. От Петро одержить завтра, а сьогодні порожньо. Так ми читаємо, а Павликові я ганчірочку чистеньку в рота заткала, щоб не кричав. Ссе, ракалія, і нічого йому не робиться: не панська дитина… А в тебе, Катерино, немає монети.

      – Є. А скільки вам?

      – Та хоч карбованця.

      – Можу й три.

      – О?! А де ж у тебе?

      – Сьогодні одержала.

      – Скільки ми вже винні тобі?

      – Не знаю.

      – П’ятнадцять, чи що?

      – Може й п’ятнадцять, – пішла до себе. Ранком вийшла, сказала Галині: – Повернуся через три дні, чотири.

      – Де ти будеш?

      – Піду до тітки.

      Ідучи по вулиці думала: «Три Галині, десять стане».

      Було неприємно й соромно, але йшла, твердо ступаючи по брукові.

      Сонце, розкидавши хмари, весело стрибало по калюжах, вночі був дощ, цвірінькали жваво горобці.

      «Гарно», – подумала. Коли проходила повз Михайлову хату – тихше йшла, але Михайла не видно було. Жевріла надія, що зустріне його й скаже він щось… скаже. Жевріла таки надія.

      Але коли вже пройшла мимо, смикнула себе.

      – Що там! Прямо та прямо.

      А сонце сміялося по калюжах (вночі був дощ), горобці цвірінькали жваво. Ввечері забіг Михайло.

      – Де Катерина?

      – Пішла до тітки.

      – Щось не те…

      Взяв адресу, а на ранок знову питав тривожно:

      – Де ж Катерина?

      – А що таке?

      – Та нема її там, – казали, що й не приходила зовсім.

      Так минув день і другий. На п’ятий повернулася.

      – Де пропадала?

      – У тітки була. Я ж казала.

      – Чудно. А Михайло ходив туди. Там сказали, що тебе не було.

      – Він